​Нелюдські тортури, скоєні в жіночій в'язниці Шанхая: «маленький табурет»

(Minghui.org) У багатьох в’язницях Китаю застосовують метод катування «маленьким табуретом», щоб змусити ув’язнених практикувальників Фалунь Дафа зректися своєї віри. Однак у жіночій в’язниці Шанхая ці тортури ще жорстокіші, ніж у більшості інших місць ув’язнення: практикувальників не лише змушують годинами сидіти в надзвичайно болісній позі, а й одночасно піддають катуванням з боку інших ув’язнених.

Я особисто зазнала таких нелюдських тортур під час мого ув'язнення там до 2016 року. Пекельний біль був нестерпним, а побиття — настільки жорстоке, що я думала: краще б мені померти. Я хочу розповісти про те, що мені довелося пережити, щоб викрити жорстоке переслідування послідовників ФалуньгунФалуньгунФалуньгун — це інша назва системи самовдосконалення Фалунь Дафа. у жіночій в’язниці Шанхая.

Нелюдські тортури

Для катування однієї ув’язненої в спеціальній камері призначалося шестеро осіб, які змінювали одне одного у дві зміни. Тюремні охоронці відбирали для цього найжорстокіших і морально деградованих ув’язнених молодого та середнього віку, засуджених за тяжкі злочини. Табурет, який використовувався для тортур, мав приблизно 20 сантиметрів у висоту та 20 сантиметрів у діаметрі, з піднятим бортиком. Тим, кого катували, дозволялося сидіти лише на краю табурета, зігнувши ноги й відвівши їх назад, упираючись п’ятами в його ніжки. Коліна, сухожилля та зв’язки перебували в стані сильного напруження. Тривале перебування в такому положенні викликало нестерпний біль і могло призвести до тимчасової або повної інвалідності. Цей метод тортур розробила Цю Міньїн, начальниця відділення №5.

Три ув’язнені сиділи на стільцях із високими спинками за спиною практикувальниці, а також ліворуч і праворуч від неї. Ув’язнені з боків тиснули ногами на ступні жертви, а та, що сиділа ззаду, була готова в будь-який момент схопити її за плечі або верхню частину тіла.

Практикувальників змушували щодня сидіти нерухомо на табуреті з 5:30 ранку до 22:30 вечора протягом 17 годин, а іноді й до півночі. Спину треба було тримати прямо, пальці рук мали бути випрямлені й щільно притиснуті один до одного, а тильна сторона долонь — притиснута до стегон. Нам доводилося щільно стискати коліна й ступні, утримуючи між колінами шматок картону. Якщо картон падав, практикувальницю карали: після тортур опівночі її змушували переписувати тюремні правила під наглядом чотирьох ув’язнених, які змінювали одна одну. Більшості з нас дозволялося спати лише по дві-три години на добу. Іноді, щойно ми засинали, ув’язнені різко будили нас стусанами та ударами.

Під час тривалого сидіння на табуреті ув’язнені піддавали нас жорстоким і безперервним знущанням, а під час приймання їжі змушували дивитися відео з наклепом на Фалуньгун. Нам дозволялося користуватися туалетом лише двічі на день по п’ять хвилин, включно з часом туди й назад. Приймання їжі не приносили полегшення; ми їли, сидячи на табуретах, не відриваючи очей від екрана.

Мої випробування

Під час тортур на табуреті дві ув’язнені, що сиділи по боках від мене, тримали в руках гострі предмети, схожі на ручки, а поруч із ними лежали важкі предмети у вигляді коробок. Від втоми мої пальці, коліна та спина починали мимоволі розслаблятися. Варто було моїм пальцям хоч трохи затремтіти, як ті, що сиділи з боків, одразу ж із силою встромляли гострі предмети в тильну сторону моїх долонь, а та, що була ззаду, хапала мене за шию і тягнула за волосся. Якщо коліна слабшали й картон падав, ув’язнені з боків починали люто бити мене по них твердими предметами. Біль був настільки нестерпним, що я покривалася холодним потом і втрачала свідомість — іноді по кілька разів на день.

До того ж від тривалого сидіння в такому положенні в мене починали нити коліна, і біль ставав дедалі сильнішим, аж поки не перетворювався на нестерпні тортури. Коли біль досягав піка й здавалося, що коліна ось-ось вибухнуть, я мимоволі випрямляла ноги — хоча б на кілька секунд, прекрасно знаючи, що за цим наступить жорстока розправа. Три ув’язнені одразу ж накидалися на мене. Вони люто тикали й кололи мене в область внутрішніх органів, погрожуючи пошкодити їх так, щоб не залишилося видимих слідів. Вони щипали мене за шию, під пахвами та за груди. Водночас вони злісно хвалилися, що можуть зробити мене інвалідом на все життя.

Щодня близько 16:00–17:00, коли мій больовий поріг був уже на межі, я відчайдушно чинила опір, не дбаючи про те, виживу я чи помру. Цю Міньїн наказувала кільком ув’язненим піднімати мене якомога вище й із силою кидати на підлогу. Від цього жорстокого поводження я кілька разів на день втрачала свідомість. Після цього ув’язнені люто смикали мене за волосся, завдавали удари по попереку та голові, щипали за груди. Якщо я кричала від болю, мені засовували в рот брудну ганчірку.

Після повернення вночі до камери я опинялася під наглядом чотирьох ув’язнених, які, змінюючи одна одну, стежили за кожним моїм рухом. Я мусила сидіти в повній тиші від пів години до години, а потім, як додаткове покарання, переписувати тюремні правила до другої-третьої години ночі. Після цього, протягом 2,5–3 годин, які мені вдавалося поспати, ув’язнені постійно будили мене, б’ючи або зриваючи ковдру в холодні ночі. Це повторювалося щоночі.

Щоранку, щойно я прокидалася, старша ув’язнена била мене по обличчю, заявляючи, що я заважала їй спати вночі. Щоразу, коли я намагалася її зупинити, вона скидала мене з ліжка й затикала рот брудною ганчіркою. Згодом у мене були вибиті всі кутні зуби.

Оскільки я, як і раніше, відмовлялася зректися своєї віри в Дафа, після серії тортур ув’язнені починали катувати мене одразу, щойно заштовхнули до камери. За командою старшої ув’язненої вони всі разом накидалися на мене, люто б’ючи, щипаючи та смикаючи.

Усе моє тіло — від голови, шиї, спини, пахв і грудей до колін, ступнів і тильного боку кистей — постійно було в синцях та ранах, які ніколи не загоювалися. Мої ступні, щиколотки, коліна, кисті й пальці були настільки набряклими, що сильно деформувалися. До старих ран щодня додавалися нові. Через те, що ув’язнені щодня із силою щипали й тиснули на область пахв, там утворилися великі шишки, які потім перетворилися на щільні нарости, що не зникли й через багато років. Ув’язнені також щипали мене за потилицю, через що там з’являлися рани, що кровили. Від болю в попереку через побиття я не могла стояти прямо, а розпухлі коліна не давали ходити. У мене було вирвано стільки волосся, що оголилася ділянка шкіри голови. Унаслідок тривалого сидіння шкіра на сідницях запалилася й вкрилася гнійними виразками, які прилипали до одягу. Гемороїдальні вузли запалювалися, розривалися й кровоточили, завдаючи нестерпного болю під час сидіння та продовжуючи кровити навіть через роки. Протягом тривалого часу після звільнення колінні суглоби залишалися настільки чутливими, що найменший дотик викликав гострий біль, роблячи пересування болісним.

Одна смілива й добросердна співробітниця охорони повідомила про тортури, яким мене піддавали, до бюро управління в’язницями Шанхая. Однак бюро доручило керівництву в’язниці розібратися з цим питанням самостійно. Коли одна зі співробітниць в’язниці розпочала розслідування, вона була вражена, побачивши, у якому стані перебуває моє тіло. Після цього Цю Міньїн піддала мене ще жорстокішим тортурам, а добросердну співробітницю перевели охороняти головні ворота.

Мої страждання були лише верхівкою айсберга жорстоких переслідувань практикувальників Фалунь Дафа в Шанхайській жіночій в’язниці — відомій як «зразкова» в’язниця Міністерства юстиції Китаю. В’язниці — це просто інструмент, який використовує уряд Китаю для придушення своїх людей.