(Minghui.org) Упродовж історії Гімалаї завжди були особливим місцем, де мешкало багато людей, які займаються самовдосконаленням. Люди тут живуть простим, скромним життям, вміють добре співати і танцювати. Вони також глибоко шанують Закон Будди. Майже тисячу років тому тут удосконалювалася людина, яку звали Міларепа. У той час як численні Будди і Бодхісатви змогли досягти Пробудження, тільки пройшовши через багато життів і бід, Міларепа зумів досягти Пробудження за одне земне життя, досягнув таких же заслуг, як Будда, і згодом став відомим як засновник Білої школи буддизму Тибету.
Міларепа посміхнувся і сказав: «Добре, я розповім вам».
[Далі йде розповідь Міларепи.]
Коли мені було 7 років, батько тяжко захворів. Лікарі не могли допомогти йому. Ворожка також сказала, що в батька немає надії на одужання. Родичі знали, що його хвороба невиліковна, та й сам батько усвідомлював, що перебуває на межі смерті. Він вирішив розподілити спадок серед нас трьох до своєї смерті.
Батько попросив мого дядька, тітку, інших родичів, а також сусідів зібратися в нас удома. У присутності всіх він зачитав заповіт.
У заповіті було ясно сказано, що всю власність успадкує його старший син.
Зачитавши заповіт, батько повільно сказав: «Я не маю надії на одужання. Мої син і дочка ще малі, тому доведеться обтяжити їхнього дядька, тітку та інших родичів турботою про них. Я не дуже багатий, але накопичив чимало майна. У мене на фермі є воли, вівці та коні. Найбільший шматок моєї землі — це Трикутник Орма. Є ще два такі маленькі шматки землі, що не варто згадувати про них окремо. Внизу в стайнях — воли, вівці та осли. Нагорі є меблі, антикваріат із золота та срібла, а також ювелірні прикраси, коштовне каміння та одяг із шовку. Також є комори із зерном. Загалом у мене достатньо багатства, і мені не потрібно покладатися на інших. Після моєї смерті, будь ласка, використайте частину коштів для похорону. Що стосується решти багатства, сподіваюся, що всі тут присутні, особливо дядько і тітка, допоможуть матері подбати про двох дітей. Коли Топага виросте, і настане час одружитися, будь ласка, прийміть заручену з ним дівчину Дзесе в нашу сім'ю. Витрати на весілля мають відповідати нашому соціальному статусу. Потім моїм багатством керуватиме Топага. Сподіваюся, дядько і тітка подбають про цих двох дітей та їхню матір. Будь ласка, допоможіть цим трьом, щоб вони не мали жодних страждань. Коли я помру, простежу за цим звідти».
Промовивши це, батько помер, залишивши нас трьох на цьому світі.
Ми поховали його і, порадившись, вирішили, що багатством завідуватиме мати. Але мої дядько і тітка рішуче сказали: «Ви близькі родичі, але ми ще ближчі. Ми ніколи не залишимо вас у нужді, тому візьмемо управління багатством на себе, згідно з заповітом». Брат моєї матері та батько Дзесе привели багато доказів на користь того, чому про майно має дбати наша мати, але їх не послухали. У результаті моя власність дісталася дядькові, а власність моєї сестри — тітці. Решта майна також була порівну розподілена між ними.
Потім вони сказали нам: «Із цього моменту ми добре дбатимемо про вас!»
Так усе наше багатство зникло.
З того часу дядько змушував нас працювати в полі в спекотне літо, а тітка — прясти овечу вовну морозною зимою. Ми харчувалися їжею, придатною лише для собак, і працювали, як худоба. Ми носили лахміття, підв'язуючись мотузками із трави. Працювали без перерви з ранку до вечора. Тяжкою працею ми збили руки й ноги, а потріскана шкіра кровоточила. Ми мерзли, бо не вистачало одягу, і голодували, бо не вистачало їжі. Від нас залишилися сіра шкіра та кістки. Я пам'ятаю, як моє волосся раніше прикрашало золото, дорогоцінні камені та кільця, тепер же — лише сіро-чорна мотузка. У результаті в моєму скуйовдженому волоссі завелося стільки вошей і гнид, що вони стали утворювати гнізда. Кожен, хто бачив нас, лаяв дядька і тітку за їхню жорстокість. Однак шкіра в них була товста, як у волів, і вони не відчували сорому і не звертали уваги на глузування. Мати стала називати тітку не Кюнца Палдрен, а — злою якшою і жорстокою примарою. Назва «жорстока примара» потім поширилася селом. Тоді селяни часто говорили: «Як може у світі бути така несправедливість: заволодіти чужим майном і поводитися з колишніми власниками, як із собаками?!»
Коли батько був живий, деякі люди — і бідняки, і багатії — приходили до нас у хату й лестили нам. Тепер же в тітки та дядька були гроші, вони жили як дворяни, і ці люди потоваришували з ними. Деякі навіть почали погано говорити про мою матір: «Приказка свідчить, що багатому чоловікові належить вміла дружина. Так і є! Бачите, коли чоловік Ньянци Карг'єн був живий, вона була щедрою. А без нього вона стала такою скупою».
У Тибеті є приказка: «Коли людину наздоганяють нещастя, плітки поширюються далеко й широко». У міру того, як наша ситуація ставала все гіршою, люди втратили до нас співчуття. Йому на зміну прийшли зневага та плітки.
Батьки Дзесе жаліли мене і часом давали мені одяг чи взуття. Ще вони з теплотою втішали мене: «Топаго, знаєш, багатство не триватиме вічно. Багатство приходить і йде, як ранкова роса. Не сумуй про свою бідність. Хіба твій дід не почав усе з нуля? Коли виростеш, зможеш заробити грошей і накопичити цілий статок!»
Я був їм дуже вдячний.
Моя матір володіла землею з її приданого. Вона мала негарну назву, але це була хороша земля, яка приносила пристойний врожай. Мій старший дядько вирощував її і запасав зерно, віддаючи нам відсоток від виручки. За багато років накопичилася чимала сума. Важкі дні проходили один за одним. Коли мені виповнилося 15 років, мати продала половину цієї землі. На гроші від продажу та відсотки за оренду вона купила багато м'яса, обсмажене високогірне ячмінне борошно й жито, щоб зварити вина. Дії матері здивували мешканців села, і вони почали гадати: «Невже Ньянца Карг'єн влаштує бенкет і офіційно попросить повернути майно її сім'ї?» Після того, як мати та її брат усе приготували, вони рядами розклали позичені циновки у вітальні нашого будинку з чотирма стовпами та вісьмома балками. Вони попросили дядька і тітку прийняти у себе родичів, друзів та сусідів, особливо тих, хто був присутній при оголошенні батьком свого заповіту на смертному одрі. Мати поставила перед дядьком і тіткою найкраще м'ясо та страви, а перед кожним гостем була розкладена рясна їжа. Перед кожним поставили також велику чашу вина. Це був справді великий бенкет.
Мати сказала: «Звертаюся до всіх. Сьогодні я приготувала трохи мізерної їжі та розбавленого вина, щоб ми зібралися всі разом для невеликої розмови».
Коли всі сіли, мати стала перед усіма і урочисто сказала: «Оскільки сьогодні в мого сина день народження, йому виповнюється 15 років, я хочу всім, хто зібрався, сказати кілька слів. Коли мій чоловік Шераб Г'яльцен перед смертю оголосив свою волю, усі — і старійшини, і дядько, і тітка — сиділи тут і ясно все чули. Зараз я хочу, щоб усі, хто сидів тут, знову заслухали заповіт».
Її брат підвівся і голосно зачитав заповіт. Ніхто з гостей не промовив жодного слова.
Мати продовжила: «Топага тепер дорослий і може одружитися. Згідно із заповітом його батька Шераба Г'яльцена, нам потрібно влаштувати весілля згідно з нашим соціальним статусом. Відповідно до заповіту, Топага також має успадкувати власність нашої сім'ї і взяти на себе керування нею. Щодо заповіту, який ми щойно зачитали, — спочатку всі чули його безпосередньо з вуст Шераба Г'яльцена, коли він помирав, і треба було прочитати його повторно. Сьогодні я прошу дядька і тітку повернути власність, яку вони зберігали для нас. Я також щиро дякую дядькові і тітці, а також усім вам за вашу турботу упродовж усіх цих років».
«Гей! Хіба ви маєте досі власність? — хором закричали дядько та тітка. — Де ваша власність?»
Зазвичай дядько з тіткою сперечалися зі всякого приводу. Але коли справа стосувалася чужої власності, вони були єдиними.
Вони знову запитали: «Ви вважаєте, що у вас досі є власність? Де ваша власність? Коли Шераб Г'яльцен був молодим, він запозичив у нас багато землі, золота, дорогоцінного каміння, коней, волів та овець. Після його смерті все це, звісно ж, мало повернутися нам. Що тут ваше? Ваше майно не становить навіть однієї зірки на нічному небі, жмені пшениці, одного таеля масла яка (вершкове масло, виготовлене з молока одомашненого тибетського яка) або однієї старої вівці. Звідки взялася ця мрія? Хто вам написав такий заповіт? Утримання тебе і твоїх дітей упродовж стількох років — це вже більш ніж достатньо! Є приказка, що деякі люди відповідають злом на добро. Я думаю, йшлося про таких невдячних людей, як ти!»
Говорили вони це з такою люттю, що переходили на ревіння, і було навіть чутно скрегіт їхніх зубів.
Вони навіть схопилися зі своїх місць, сильно затупотіли ногами по підлозі і закричали: «Гей! Вам усе зрозуміло? Цей дім наш. Забирайтеся звідси!»
Із цими словами вони відхлестали мою матір батогом, а мене і мою сестру Пету викинули за рукава одягу.
Лежачи на підлозі в повному розпачі, мати кричала: «Шераб Г'яльцен! Ти бачиш? Ти сказав, що доглядатимеш за нами звідти. Тепер ти бачиш?!»
Ми із сестрою обійняли матір і плакали. Бачачи, що багато людей підтримують дядька, старший брат матері змушений був приховати свій гнів і мовчати. Деякі гості зітхали: «Бідна мати та діти!» Бачачи наше нещастя, вони ледве стримували сльози, але їм залишалося тільки тихо зітхати.
Дядько і тітка ніяк не могли вгамуватись і як собаки, що злісно гавкають, невпинно проклинали нас.
Вони заявили: «Ви хочете, щоб ми повернули ваше багатство? Так, воно ваше, але ми просто не бажаємо його повертати! Як ви збираєтеся отримати його назад? Якщо ми з радістю пустимо його на вино та розваги для гостей, це не ваша справа!» Вони і далі з презирством глузувати з нас: «Якщо хочете, знайдіть когось, хто б із нами поборовся за вашу власність. Якщо не зможете знайти, скористайтеся заклинаннями!» Із цими словами вони повернулися та пішли зі своїми друзями.
Через сильне потрясіння мати ще довго не могла відновити дихання. Усередині будинку із чотирма колонами та вісьмома балками залишилися лише ми троє і кілька родичів, які нам співчували. Дзесе з батьком та братом втішали нас. Вони були готові давати нам щодня їжу, щоб ми могли вижити. Брат мами запропонував, щоб я навчився якогось ремесла, а мати із сестрою допомагатимуть йому на фермі. Він наполягав, що треба зробити щось, щоб показати дядькові і тітці, що родина Шераба Г'яльцена не слабка, не немічна, і не та, яку можна легко принизити.
Нарешті мати впоралася зі своїм сумом і витерла сльози. Вона рішуче і гнівно сказала: «Оскільки в мене немає можливості повернути назад мою власність, я не покладатимуся на інших і буду ростити дітей сама. Тепер, навіть якщо дядько та тітка дітей повернуть частину багатства, я не прийму його. Топага має вивчитися якомусь ремеслу. Перш ніж відплатити дядькові і тітці за „щедрість“, ми з дочкою готові бути навіть служницями чи рабинями. Потрібно показати їм!»
Потім мати повернулася до свого брата і сказала: «Ми готові замінити тебе на фермі!»
Бачачи її рішучість, ніхто більше не пропонував нічого іншого, і ми почали слідувати її плану.
У нашій місцевості був один лама Червоної школи, що спеціалізувався на певних навичках дхарми. Сільські жителі дуже вірили в нього (Червону школу в Тибеті відносять до однієї з ранніх форм буддизму Тибету; її тибетська назва Ньїнгма спочатку перекладалася як «старе вчення», але оскільки всі лами носили червоний одяг, цей метод вдосконалення частіше називали Червоною школою — прим. перекл.). Мати веліла мені піти вчитися до лами Червоної школи. Коли я пішов із дому, двоє-троє родичів приходили відвідати мене.
У ті дні батьки Дзесе часто відправляли її туди, де я навчався, наповнивши її сумки їжею, дровами чи олією. Якщо мати та сестра не могли знайти роботу, брат матері давав нам їжу. Щоб матері не доводилося жебракувати, він ходив і шукав для неї роботу. Він робив усе, що було в його силах, аби допомагати нам трьом. Сестра час від часу виконувала різні доручення, грала на барабанах, прибирала в сараях, брала інші випадкові роботи, щоб було що поїсти і надіти. Але ми, як і раніше, харчувалися бідно і носили лахміття. Були суцільні печалі і ніколи ніякої радості.
Коли вельмишановний Міларепа довів свою розповідь до цього місця, люди, які слухали про його дхарму, гірко плакали, відчуваючи неймовірну журбу. Учні, що тісно сиділи в печері, слухали і, тихо схлипуючи, плакали.
Хочете дізнатися, що було далі? Тоді прочитайте частину 3.
Всі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищено авторським правом Minghui.org.
Категорія: Традиційна культура
