20 липня 1999 року — день, який запам'ятався назавжди

(Minghui.org) У липні 1999 року, під час літніх канікул, я разом із двома сестрами поїхала відвідати батька до нашого рідного міста, столиці провінції на півночі.

Тоді багато людей практикували Фалунь Дафа, і в нашому рідному місті теж був пункт практики. Ми втрьох ходили туди робити вправи о 3 годині ранку кожного дня.

20 липня 1999 року ми взяли трохи грошей, щоб купити сніданок і, як завжди, пішли на пункт практики. Коли ми приїхали, там була тільки одна жінка похилого віку. Ми запитали її, де решта. Вона сказала нам, що інші пішли до влади провінції, щоб просити звільнення заарештованих практикувальників Фалунь Дафа. Ми втрьох одразу ж вирішили приєднатися до практикувальників. Оскільки наш батько вже мав досить поважний вік, ми попросили старшу сестру відвести його додому, а я з іншою сестрою вирушила до місцевого уряду.

Коли ми вийшли на дорогу перед урядовим будинком, пішохідні доріжки з усіх чотирьох сторін були заповнені практикувальниками Фалунь Дафа. Ми одразу приєдналися до них. Я помітила, що вздовж дороги було припарковано багато поліційних машин і там ходили поліціянти. Пізніше всі в'їзди було оточено, і нікому не дозволялося входити чи виходити із цього району. Поліція також встановила барикади, щоб відокремити практикувальників від людей, які зупинялися подивитися.

Незабаром поліціянти оточили практикувальників.

Коли я подивилася на практикувальників, усі вони мали миролюбний та спокійний вигляд. Ті, хто були попереду, стояли, а практикувальники позаду сиділи на землі. Усі мовчали. Жоден практикувальник не командував, але все здавалося організованим. Усі просто хотіли мирно висловити своє прохання до уряду.

Проте співробітники поліції поводилися так, начебто мають справу з вороже налаштованим противником. Під'їхали групи озброєних поліціянтів та вийшли з машин із щитами в руках. За ними стояли машини з людьми, що знімали нас на відео. Потім повільно проїхала автівка, обладнана гучномовцем, з якої пролунав наказ усім розійтися.

Практикувальники не рухалися. Згодом на місце події приходило дедалі більше людей, які просили поліцію відкрити дороги, щоб вони могли проїхати. Деякі люди навіть намагалися проштовхнутися між поліцією та спостерігачами. Було очевидно, що пробка була спричинена діями поліції.

Приїхали десятки великих автобусів і поліція наказала практикувальникам сісти в них. Нас повезли на місцевий стадіон. Вони веліли всім зайняти трибуни, і всі просто мовчки там сиділи.

Потім пролунало оголошення про те, що всі мали сісти відповідно до адреси їхньої родини. Практикувальники з одного регіону мали сидіти разом, і практикувальники з кожного регіону мали тримати табличку. Ніхто не рухався. Усі просто тихо сиділи. Практикувальники ліворуч і праворуч повторювали: «Не рухайтеся, не рухайтеся». Минули години, ніхто не рухався. Наші серця були єдині.

Люди дивилися на чотири великі входи, і багато хто стояв зовні, спостерігаючи за нами. Знайшлися добросерді люди, які принесли їжу. Деякі практикувальники встали, щоб узяти їжу, а потім сіли знову.

Тактика поліціянтів поділити нас на райони не спрацювала.

Тоді поліціянти застосували іншу тактику. Вони знову викликали автобуси, щоб вивести всіх зі стадіону. Автобусів було так багато, що ми не бачили їм кінця. Автобуси, заповнені співучнями, роз'їхалися групами в різних напрямках. На цей раз автобус їхав дуже довго. Нашу групу доставили до маленької початкової школи в якомусь віддаленому місці.

Дорогою практикувальники в автобусі роз'яснювали правду поліції. У душі я вважала, що розмовляти з ними марно. Мені було гидко те, як вони поводилися з нами, і я ненавиділа їх. Мій Сіньсін був надто низьким. Практикувальники, які пояснювали правду, навпаки, ставилися до поліціянтів зі співчуттям. Це свідчило, що вони добре вивчали Фа.

Після того, як я прочитала останні статті Вчителя «Чому існує людство» і «Навіщо рятувати живих істот», я шкодую, що втратила багато можливостей для порятунку людей.

Потім нас відвели до приміської початкової школи та наказали сидіти в класах. На кафедрі було розкладено їжу, але більшість практикувальників не брали її. Ті, хто взяли, поклали на кафедру гроші як оплату. Деякі практикувальники були із рюкзаками. Вони приїхали потягом здалеку і привезли їжу, якою ділилися з нами.

Поліціянти програвали відео, але ми їх не дивилися. Вони програвали аудіозаписи, але ми їх не слухали. Це тривало до полудня, доки по радіо не попросили всіх підписати документи, щоб нашим сім'ям дозволили відвезти нас додому. Проте, ніхто не підписав.

Вони й далі повторювали повідомлення, що коли ми поставимо підпис, зможемо піти. Лише невелика кількість людей поставила свої підписи. Більшість практикувальників просто вставали, йшли до виходу та виходили назовні. Ми не хотіли підписувати, тому просто встали та пішли.

Поліціянтів було багато, але вони не могли зупинити всіх. Поліція знала, що практикувальники Фалунь Дафа — добрі люди. Вони просто виконували накази. Було вже пізно, і вони теж хотіли йти додому. Вийшовши зі школи, ми за власний кошт викликали таксі й поїхали додому.

Оскільки ми не могли зв'язатися з нашими близькими, усі вони дуже хвилювалися. Наші родичі та друзі шукали інформацію про нас.

Коли 86-річний батько почув про наші випробування, він сказав: «Практикувальники Дафа вчинили правильно. Віднині я також хочу практикувати Фалунь Дафа разом із вами».

Ні я, ні моя сестра весь день не їли й не пили, і не ходили до туалету. Однак ми не були голодні — навпаки, ми відчували себе радісними та енергійними. Це було справді неймовірно для людини, якій було майже 60 років.

Згадуючи той день, я розумію, що ніколи його не забуду. Це сила та захист, даровані нам Учителем.

Учитель сказав:

«Як учні мають праведних думок достатньо —

Учитель Небо ціле з легкістю переверне». («Милість Учителя, проявлена до учнів», Хун Їнь 2)

Наш досвід показав, що Фалунь Дафа є дивовижною практикою вдосконалення.