(Minghui.org) Минув ще один рік, і редакція сайту Minghui знову опублікувала заклик до подання матеріалів з нагоди Всесвітнього дня Фалунь Дафа. Щойно я взяла ручку до рук, як одразу побачила запропоновану тему матеріалів: «Наші історії».
Лікар поставив мені невтішний діагноз
Я почала практикувати Фалунь Дафа восени 1994 року. Хоча тоді мені ще не було й 30 років, я вже була тяжко хвора через серцеву недостатність. Мене часто забирали до лікарні швидкою допомогою, і я не могла обходитися без ліків.
Сильний біль у попереку доводив мене до сліз; оточення говорило, що це міжхребцева грижа. Я пішла до лікарні зробити рентген. Після огляду знімків лікар сказав: «Ми нічим не можемо вам допомогти. Ідіть додому та їжте все, що вам подобається».
Я благала його виписати мені знеболювальні, але він лише відповів: «Це безглуздо». Вийшовши з кабінету, я притулилася до стіни й безсило сповзла вниз, присівши навпочіпки. У той момент мене охопили відчай і безпорадність. Я була ще такою молодою, а моя дитина зовсім маленька. Невже мені судилося померти? Що буде з моєю дитиною?
Через тяжку депресію я страждала від жахливого безсоння й проводила дні в напівсонному стані. У такі моменти напівмарення я часто бачила, як до мене наближаються постаті померлих, тоді як я лежала, ніби паралізована. Цей жахливий стан повторювався постійно, і я дедалі глибше занурювалася у відчай.
Прагнучи полегшити мої страждання, рідні продовжували водити мене до лікаря традиційної китайської медицини. Одного разу, промацавши мій пульс, лікар випадково помітив на моєму тілі червоні плями й поставив діагноз «вовчак». Тоді я про це майже нічого не знала. І лише в останні роки я усвідомила, наскільки небезпечною є ця хвороба.
Лікар таємно повідомив родичам, що прогноз украй несприятливий. Мій голос був ледь чутним, я важко дихала; часто відчувала поколювання в шкірі голови, руки й ноги були холодними та занімілими, кровообіг був слабким. Навіть коли до мене зверталися, я була настільки виснажена, що не мала сил відповісти. Так я продовжувала існувати в стані повної безпорадності.
Я отримала небесну книгу!
Однак мені не судилося померти. Наприкінці 1994 року одна з моїх молодших сестер розповіла, що почала практикувати Фалуньгун. Вона також передала мені книгу «Фалуньгун», сказавши, що я можу взяти її на кілька днів. Відкривши книгу й прочитавши всього кілька сторінок, я зрозуміла, що, ймовірно, мені до рук потрапило небесне писання, здатне спрямувати мене на шлях духовного вдосконалення. Це те, про що я мріяла все життя.
Я прочитала книгу на одному подиху й виявила, що всі сумніви та нерозв'язані питання, які колись хвилювали мене, знайшли відповіді на її сторінках. Усі випробування, з якими я зіткнулася в цьому житті, тепер залишилися в минулому.
Під час читання книги в мене дві ночі поспіль трималася висока температура; усе тіло було дуже гарячим. Чоловік хотів відвезти мене до лікарні. Але цього разу я відчула глибокий внутрішній спокій і радість: невже Вчитель Лі вже почав очищати моє тіло? Мій стан точно відповідав тому, що описував Учитель — він визнав мене практикувальницею! Я стала практикувальницею! У мене є Вчитель!
На третій день усі фізичні нездужання, які мене мучили, повністю зникли. Я дихала рівно, тіло було легким, розум — ясним, а хода — впевненою. Виявилося, що бути здоровою — це так чудово! І це при тому, що тоді я ще навіть не навчилася виконувати вправи.
Поширення Дафа
Відтоді як я почала практикувати Фалунь Дафа, моїм найбільшим бажанням було розповісти іншим людям про чудову силу цієї практики, щоб і вони могли отримати від неї користь.
Раніше я боялася виходити з дому, побоюючись, що мій хворобливий вигляд може налякати оточення. Навіть якщо я зрідка з’являлася на вулиці, люди казали, що мене може знести поривом вітру. У результаті я рідко спілкувалася з людьми й мала дуже мало знайомих, що створювало серйозну перешкоду для поширення Дафа.
Однак у цей час я постійно слухала лекції Вчителя. Тому, коли хтось приходив до мене додому, я обов’язково розповідала йому, наскільки чудовий Дафа, що говорить наш Учитель і що написано в книзі.
Поступово я перейшла від простого очікування вдома до рішучих дій: стала сама виходити на вулицю й розповідати людям про Дафа. Першою людиною, з якою я поділилася своєю радістю, була моя тітка. Я прийшла до неї додому й розповіла, який прекрасний Фалунь Дафа, згадала про відеозаписи лекцій Учителя та про те, наскільки чудова книга «Чжуань Фалунь». Я запросила тітку до себе, щоб разом послухати лекції, і вона погодилася, пообіцявши зайти, щойно матиме час. Однак, всупереч моїм очікуванням, вона так і не прийшла ні через день, ні через два.
Я знову пішла запросити її. Вона погодилася, але, можливо, лише з ввічливості. Минуло ще кілька днів. Я думала про те, що між нами, напевно, існує зв'язок, визначений долею, і мені дуже не хотілося, щоб тітка втратила цю рідкісну можливість, адже вона ще навіть не чула Фа. Тому я вирішила запросити її востаннє: якщо й цього разу вона не прийде, значить, для неї ще справді не настав час.
Після кількох моїх запрошень тітка, можливо відчуваючи себе зобов’язаною, нарешті прийшла до мене. Я швидко увімкнула диктофон і попросила її послухати запис від самого початку. Слухаючи, вона раптом сказала: «Учитель так добре говорить, чому ти мені раніше не розповіла?» Так моя тітка почала практикувати Дафа.
Моя тітка була вольовою та красномовною жінкою. Саме від неї багато людей дізналися, що завдяки чудесам Дафа до мене повернулося здоров’я. Незабаром люди почали приходити до мене додому, щоб вивчати Фа. Вражені глибиною настанов Учителя, вони ділилися цим зі своїми друзями та родичами. За короткий час моя вітальня наповнилася новими людьми, які бажали опанувати практику.
Бачачи, як багато людей приходить, щоб отримати Фа й стати на шлях самовдосконалення, я щиро раділа за них. У ті дні я думала: поки вони готові приходити, слухати Фа й змінювати своє життя, я буду їм допомагати.
Коли всі дивани й стільці були зайняті, а люди сиділи навіть на ліжках, я діставала маленькі ковдри та матраци, на яких раніше спали мої діти, щоб учням було де розміститися. Так щовечора ми збиралися в мене вдома, щоб разом вивчати Фа та виконувати вправи.
Дафа змінює серця людей
У міру того як практика Фалуньгун поширювалася від серця до серця, жителі різних сіл і повітів також висловлювали бажання вивчати Фа. Ми зі співученицею Веньвень їздили з села в село та вмикали людям аудіозаписи лекцій Учителя. Згодом батьки купили нам відеопрогравач, і щовечора ми прив’язували його до велосипеда та вирушали показувати відеолекції всім охочим.
Іноді за один вечір нам доводилося проїжджати понад 15 кілометрів в один бік — тобто понад 30 кілометрів туди й назад. Коли Веньвень поверталася додому, мені доводилося ще чотири кілометри долати самій. На підйомах я вела велосипед поруч і поверталася додому лише після півночі. Раніше я була дуже сором’язливою і боялася їздити сама вночі, але тепер у серці не було жодного страху.
Взимку 1995 року ми з Веньвень домовилися поїхати в одне село, щоб показати відеозапис у будинку місцевого жителя. Ледь увійшовши, ми побачили сім-вісім людей. Троє чоловіків сиділи із сигаретами в зубах, закинувши ногу на ногу; вони безцеремонно оглянули нас і почали відпускати грубі, непристойні зауваження.
Атмосфера була напруженою, але ми розуміли, що не маємо права вибирати, кому показувати лекції. Можливо, саме ці люди прийшли, щоб отримати Фа.
Ми встановили відеопрогравач і почали показувати лекції Вчителя. Спочатку чоловіки поводилися неспокійно й збуджено, але поступово притихли й заспокоїлися. Після завершення першої лекції ми домовилися повернутися наступного дня у визначений час.
Однак наступного дня раптово піднявся сильний вітер, який не стихав до самого вечора. Ми з Веньвень вирішили виїхати заздалегідь. Дорогою виявилося, що на підйомах їхати велосипедом неможливо, а подекуди навіть на рівній дорозі доводилося злазити й із труднощами штовхати велосипеди вперед.
Пориви вітру кілька разів розвертали велосипеди у зворотний бік. Вітер бив у обличчя, пік шкіру, але попри всі труднощі в нас не виникло жодного бажання повертатися назад. Ми думали лише про те, щоб якнайшвидше дістатися й дати новим учням можливість почути лекції Вчителя.
Коли ми зайшли до будинку, перед нами відкрилася тепла й радісна картина: семеро-восьмеро людей стояли біля столу, вітаючи нас. Чоловіки, які напередодні сиділи із сигаретами в роті та поводилися непристойно, тепер дивилися на нас із щирою повагою й поводилися ввічливо. Така несподівана зміна дала мені змогу по-справжньому відчути неймовірну силу Дафа. Я була глибоко зворушена безмежним милосердям Учителя та незмірною величчю Дафа. У глибині душі я щиро раділа за цих людей, яким пощастило здобути Фа.
Попри сильний снігопад ми дотрималися обіцянки
Тієї зими координатори груп вивчення Фа з різних селищ нашого району вирішили зібратися разом, щоб вивчати Фа та разом удосконалюватися. За кілька днів нашу місцевість накрила надзвичайно сильна сніжна буря. Вранці я навіть не змогла відчинити двері.
Чоловік сказав: «Тобі не варто їхати. Як ти взагалі подолаєш ті понад десять кілометрів?» Я відповіла: «Я повинна поїхати».
Він і далі наполягав: «Веньвень, можливо, теж не зможе дістатися». Я сказала: «Вона обов’язково там буде». Тоді в нас не було телефонів, щоб зв’язатися одна з одною.
Я викотила велосипед з дому, хоча сказати, що я його «котила», було б перебільшенням: я ледь могла зрушити його з місця. На підйомі мені довелося закинути велосипед на плечі й із великими труднощами просуватися вперед. Нарешті я вибралася з села; до того часу вже зовсім розвиднілося. Але коли я дісталася місця, де ми домовилися зустрітися з Веньвень, її там не було.
Її дім був ближче до місця зустрічі, ніж мій, отже, вона мала прийти раніше за мене. Я вирішила, що вона, мабуть, уже пішла вперед. Що в цьому світі може бути важливішим за здобуття Фа й удосконалення? Не знаючи напевно, чи вона пішла раніше, я написала на снігу: «Веньвень, я пішла вперед».
Після цього я сіла на велосипед і продовжила шлях. На дорозі ніхто не їхав велосипедом: усі, опустивши голови й зігнувшись, ішли пішки, штовхаючи велосипеди поруч. Лише я одна їхала, швидко просуваючись уперед. У голові була лише одна думка — не змусити співученицю довго чекати. Тому всю дорогу я жодного разу не зупинялася. Коли я нарешті дісталася місця, одяг був наскрізь мокрий від поту, і від мого тіла йшла пара.
Увійшовши до будинку, я побачила, що всі співучні вже зібралися, не було лише Веньвень. Вони розповідали, з якими труднощами дісталися: місцями сніг сягав стегон, і більшість, спираючись на палиці, з великими труднощами просувалися крок за кроком.
Кожному довелося зіткнутися з нерозумінням рідних, які намагалися зупинити їх словами: «Як можна йти в такий сніг?» і «Ці двоє теж не подолають шлях у десять із лишком кілометрів» — маючи на увазі нас із Веньвень. Але співучні впевнено відповідали: «Вони обов’язково будуть!»
Саме в цей момент прийшла Веньвень, і від неї також ішла пара. Виявилося, що біля виходу з її села є низина, де сніг був настільки глибоким, що вона застрягла. Їй довелося поступово вибиратися зі снігу, буквально розгрібаючи його руками. Як би важко не було, ми дотрималися обіцянки — нас об’єднав Дафа.
У 1995–1996 роках багато жителів нашого району почали практикувати Фалунь Дафа. Практика передавалася з уст в уста, від серця до серця. Коли одна людина починала практикувати, слідом приєднувалася вся її родина. Так Фалунь Дафа швидко поширилася в нашій місцевості.
Ми вдячні Вчителю за дарований нам милосердний порятунок!
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
