(Minghui.org) Згідно з пропагандою компартії Китаю (КПК), Китай переживає тривалий період процвітання: підвищення рівня життя, розвиток передових галузей промисловості, зручне високошвидкісне залізничне сполучення та технологічні прориви. Однак за цим наративом ховається величезна, давно забута «сліпа зона» — мільйони людей із нижчих верств суспільства, які залишаються в тіні.
Термін «трудові мігранти» поширений у Китаї. За десятиліття масштабної індустріалізації сотні мільйонів селян переїхали до міст у пошуках роботи. Мало хто замислювався над тим, чому в інших сучасних країнах немає такого явища, як трудові мігранти. Крім того, чому ця численна група населення тривалий час була позбавлена доступу до міської системи соціального забезпечення та офіційних пенсійних виплат?
Економісти дійшли висновку, що економічне зростання в Китаї за останні кілька десятиліть стало можливим завдяки тому, що КПК після тривалої економічної стагнації була змушена послабити контроль над населенням і з 1970-х років дозволити приватну власність. Після впровадження ринкових механізмів та вступу до глобальної економічної системи (наприклад, до СОТ) Китай залучив величезні іноземні інвестиції та передові технології, що дозволило виробляти товари низького та середнього цінового сегмента для світових ринків.
Інакше кажучи, економіка Китаю розвивалася шляхом обмеження прав людини та низького рівня добробуту простих громадян. Крім того, КПК не спрямовувала податкові надходження на покращення охорони навколишнього середовища, розвиток освіти, зміцнення системи соціального забезпечення та збільшення витрат на охорону здоров'я. Натомість податкові надходження повністю спрямовувалися на державні видатки, що призводило до надзвичайно високих соціальних витрат.
За фасадом міфу про «світову фабрику»
Завдяки нижчій вартості робочої сили Китай називають «світовою фабрикою», а китайські селяни відіргають у цьому ключову роль. Цих селян, які залишили свої будинки в сільській місцевості, КПК називає «трудовими мігрантами». Однак на великих і дрібних фабриках по всьому Китаю лише небагато з них є справжніми «робітниками» у традиційному розумінні цього слова.
Працівники в Китаї, як правило, мають право на стандартні пільги та пенсійне забезпечення, але насправді ці пільги поширюються лише на невелику частину робітників. Хто становить переважну більшість робітників на виробництві? Це китайські селяни. Їх часто називають «позаштатними співробітниками» або «тимчасовими працівниками», і вони позбавлені права на стандартні пільги та пенсійне забезпечення. Згідно з офіційною статистикою Китаю, загальна кількість трудових мігрантів у країні досягла 301 мільйона осіб, з них 168 мільйонів — люди віком 60 років і більше. Це шокуюча цифра.
У більшості країн світу до селян ставляться так само як і до міських жителів. Різниця полягає у виді діяльності, але не в основних пільгах. Наприклад, тайванські селяни, як і міські жителі, після виходу на пенсію одержують щомісячну пенсію в розмірі 8110 нових тайванських доларів (або 256 доларів США). Для порівняння: пенсіонери-селяни в материковому Китаї отримують лише 163 юані (приблизно 24 долари США) на місяць, що становить лише 9,6 % від тайванської пенсії і навіть не покриває базових витрат на життя.
Коли людина стикається із серйозною хворобою або стихійним лихом, навіть найелементарніші норми гуманності вимагають, щоб суспільство надавало базову підтримку та захист найвразливішим своїм членам. Наприклад, люди похилого віку, які страждають на онкологічні захворювання, як у розвинених, так і в менш розвинених країнах захищені від фінансового краху завдяки державній політиці, спрямованій на покриття витрат на дороге лікування раку.
На прикладі Тайваню можна відзначити, що фермери, які страждають від 30 категорій серйозних захворювань, таких як рак, звільняються від співоплати в рамках національного медичного страхування (НМС). Для звичайних громадян програма НМС передбачає суворі обмеження на максимальну суму власних витрат на стандартні стаціонарні послуги, щоб запобігти «медичному банкрутству» та захистити сім'ї від катастрофічних витрат на охорону здоров'я. Тобто щойно річні витрати людини на стаціонарне лікування з власної кишені перевищують приблизно 95 000 нових тайванських доларів (близько 3000 доларів США), уряд покриває решту суми. Таким чином, пацієнти не витрачатимуть усі сімейні заощадження через серйозне захворювання.
Навпаки, навіть у період, який КПК називає «найкращим золотим століттям у своїй історії», китайські селяни опиняються в скрутному становищі, якщо в них виявляється смертельне захворювання, наприклад, рак. Компенсація покриває частину видатків на ліки «з каталогу медичного страхування». Для ліків, що не входять до каталогу, не встановлено верхньої межі «витрат з власної кишені»; пацієнти оплачують те, що вони використовують, без будь-якого відшкодування.
Інакше кажучи, у тайванській системі обов'язкового медичного страхування передбачено винятки для випадків важких захворювань та травм, а також встановлено річний ліміт на оплату медичних послуг із власних коштів. У материковому Китаї через необхідність самостійно оплачувати ліки багато звичайних родин опинилися на межі злиднів і загрузли у величезних боргах через хвороби. Зіткнувшись із непомірними рахунками, багато китайських селян у результаті змушені відмовлятися від лікування.
Троє «вірних синів»
Це трагічна ситуація з огляду на те, що Китай уже є другою за величиною економікою світу з ВВП близько 20 трильйонів доларів. Проте якщо поглянути на пріоритети бюджетних витрат, то на підтримання стабільності (придушення внутрішніх протестів), військові потреби, закордонні ініціативи «Один пояс, один шлях» і різні форми іноземної допомоги часто виділяють сотні мільярдів і навіть трильйони доларів США. Якби центральний уряд, виходячи з найбільш базових гуманітарних міркувань, повністю взяв на себе покриття витрат сільського населення на лікування важких захворювань, — навіть з урахуванням додаткових 1000 доларів на людину на рік на надання спеціальної допомоги при лікуванні важких захворювань — то на 200 мільйонів осіб, зайнятих у сільському господарстві, знадобилося б усього 200 мільярдів доларів на рік. Це становить лише один відсоток від загального ВВП.
Якщо трохи «зменшити» витрати на будь-який великий проєкт, ці гроші можна було б використати з практичною користю. Однак цей один відсоток вигоди для державних установ досі практично не використовується в Китаї.
Лю Яньу, викладач кафедри соціології університету Ухань, протягом шести років проводив поглиблені польові дослідження в 11 провінціях, включаючи Хубей, Шаньдун і Цзянсу. У своїй доповіді «Соціологічне дослідження самогубств серед людей похилого віку в сільській місцевості» він зазначає, що рівень самогубств серед людей похилого віку в сільських районах Китаю «досяг тривожного рівня». У деяких сільських районах рівень самогубств шокує: «щонайменше 30 %, і це за найскромнішими підрахунками». Ці жахливі дані викрили брехню компартії Китаю та показали збитки, завдані зневагою з боку держави до сільських районів Китаю в умовах старіння населення.
Під час дослідження Лю дізнався, що в одному із сільських районів існує приказка: «У кожної літньої людини тут є три „віддані сини“, на яких вона може розраховувати: „син-отруювач“ (смерть від отруєння пестицидами), „син-вішальник“ (смерть від повішення) та „син-утопитель“ (смерть від утоплення)». На їхню думку, на когось іншого, окрім цих трьох, покластися не можна.
Користувач із провінції Хубей написав у своєму пості: «Більшість людей похилого віку в нашому селі вмирають, приймаючи отруту… Моя бабуся, дідусь мого двоюрідного брата, бабуся, що живе через дорогу, бабуся, що живе по діагоналі через дорогу, дідусь сусідки… багато хто з них так помер». Вони не могли дозволити собі жити. Той факт, що китайські селяни спокійно йдуть на самогубство, щоб полегшити фінансовий тягар своєї родини, вчені називають шокуючим.
Чому ж країна з такими значними державними ресурсами не може забезпечити базові потреби в засобах до існування та медичному обслуговуванні сотень мільйонів китайських селян? Насправді після того, як у 1949 році компартія Китаю захопила владу, китайські селяни з 1950-х років були зведені до становища людей другого сорту, і ця ситуація зберігається досі.
На думку комуністів, люди — це тварини або знаряддя праці, а їхнє життя таке ж нікчемне, як життя мурах. Хтось може сказати, що зараз робляться зусилля щодо «боротьби з бідністю». Так, але вони обмежуються «старими революційними опорними районами» КПК. У звичайних сільських районах (Хубей, Хенань, Шаньдун і т.д.), де рівень життя нижчий за межу бідності, люди, як і раніше, постають перед труднощами: люди похилого віку позбавлені елементарних умов для життя, втрачено традиційне шанування батьків дітьми, а ті, хто страждає від серйозних захворювань, не отримують державної підтримки.
Ці проблеми є поширеними й часто називаються «питаннями соціальної стійкості». Насправді ці суворі умови ставлять під загрозу саме виживання людей похилого віку, які проживають у сільській місцевості. КПК уже давно нехтує життям людей похилого віку в сільській місцевості, найчастіше виправдовуючи свої дії посиланнями на історичну спадщину, розрив між містом та селом та іншими причинами.
Виходу немає
Це країна, де сотні мільйонів людей, які перебувають на самому дні суспільства, у літньому віці стикаються з відсутністю доступу до медичної допомоги та основних прав, що доводить їх до відчаю. На щастя, 1992 року громадськості було представлено систему медитації Фалуньгун, засновану на традиційній китайській культурі. За кілька років приблизно 100 мільйонів людей отримали користь від цієї практики. Вони не лише позбулися хвороб, а й завдяки принципам практики Істина, Доброта, Терпіння стали найкращими громадянами.
Незважаючи на величезну користь, яку Фалуньгун приніс суспільству, у тому числі вразливим людям похилого віку, з липня 1999 року КПК почала жорстоко придушувати цей рух. Наприклад, у 2004 році у Ван Яцінь з провінції Цзілінь у лівій легені утворилася пухлина розміром 3,3 на 3,5 см. П'ять курсів хімієтерапії не допомогли, і згодом рак дав метастази. Повернувшись до будинку своєї сестри в сільській місцевості, Ван Яцінь почула, як сусідка розповідає про Фалуньгун, та захотіла навчитися цій практиці. Через тиждень після того, як вона почала практикувати, її здоров'я чудовим чином покращало: Ван Яцінь знову могла ходити і більше не потребувала догляду.
За місяць рак повністю зник. Усі в селі були свідками її одужання. Проте ще за місяць поліція КПК заарештувала Ван та заборонила їй практикувати. Ван залишилася вірною своїм переконанням і розповіла поліціянтам про те, що з нею сталося. У 2020 році Ван була знову заарештована і незаконно засуджена до п'яти з половиною років ув'язнення.
Практикувальники Фалуньгун на власному досвіді переконалися в чудовому впливі цієї практики на організм. Проте протягом 27 років, аж до сьогодні, вони зазнають жорстокого переслідування компартією Китаю. Згідно зі статистикою сайту Minghui.org, станом на першу половину 2026 року щонайменше 279 практикувальників Фалуньгун у материковому Китаї було незаконно засуджено. З них 142 — літні практикувальники віком від 60 років, що становить 51 %; серед них 77 осіб у віці 60–69 років, 50 — у віці 70–79 років, 14 — у віці 80–89 років та одна людина старше 90 років.
Ось у чому парадокс Китаю: у той час, як державні фінанси вже давно не забезпечують належну підтримку вразливих верств населення, уряд одночасно жорстоко переслідує мирну медитативну практику, яка безплатно приносить користь людям різного віку. У результаті ті, хто перебуває на нижчих щаблях соціальних сходів, опинилися у відчайдушному становищі.
На жаль, обидві ці трагедії сталися в Китаї через тоталітарне правління компартії Китаю. Тому фундаментальні зміни навряд чи відбудуться, доки люди не відмовляться від цього режиму.
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
