(Minghui.org)
Зміни в «Офісі 610»
Ми з'ясували, що вирок моєму чоловікові було винесено за вказівкою «Офісу 610» — позасудового органу, який зазвичай не контактує із практикувальниками безпосередньо. Коли ми вивчили первинне рішення суду, то побачили, що суддя послався на розпорядження «Офісу 610». Але це так зване рішення не містило ні імені посадової особи, ні офіційних печаток, які б його засвідчили.
Тому я вирушила до «Офісу 610» і зустрілася з директором Біном. Він навіть не представився, а решта співробітників трималася зухвало. Вони оточили мене й почали кричати, видно було, що вони не очікували, що родичка затриманого практикувальника наважиться прийти туди.
Я не боялася, бо чудово розуміла, що їхні дії не мають законних підстав. Один зі співробітників тицьнув пальцем мені в обличчя і пригрозив викликати поліцію, щоб заарештувати мене. Я встала й сказала: «Телефонуйте прямо зараз. Я літня людина, і я тут, щоб застерегти вас від скоєння поганих учинків. Бог спостерігає за нами. Ви ще молоді. Якщо вас спіткає покарання за погані вчинки, що робитиме ваша сім'я?!»
Бін наказав мені сісти, щоб Чень, інший поліціянт, міг записати мене на відео, ніби він допитує ув'язненого. Я відмовилася, тому що це порушило б мої права.
Я показала їм постанову №39 Міністерства громадської безпеки, опубліковану 2000 року, у якій наведено офіційний список заборонених у країні «єретичних сект». Серед них не було Фалунь Дафа. Вони навіть не глянули на документ, сказавши, що й так мають доступ до нього. Співробітники поліції заявили, що просто виконують вказівки вищих органів, і повторили наклепницьку пропаганду КПК про інцидент самоспалення на площі Тяньаньмень. Я спокійно пояснила їм, що це було ретельно підлаштоване інсценування, сфабриковане компартією Китаю (КПК) з метою обмовити Фалунь Дафа. Вони слухали, не перебиваючи.
«Лише за те, що мій чоловік вирізав на гарбузі слова Чжень, Шань, Жень (з кит. Істина, Доброта, Терпіння), ви засудили його до восьми років ув'язнення. Це несправедливо, — сказала я. — Кому він нашкодив своїми діями?» Чень перебив мене й запропонував піти, натякаючи на безліч камер спостереження в будівлі. Він провів мене до виходу.
Один із поліціянтів повідомив мені, що рішення в справі мого чоловіка виніс Ке, колишній співробітник «Офісу 610». Оскільки Ке вже перейшов до Департаменту охорони здоров'я, я знайшла його номер телефону й зателефонувала йому. Він сказав, що більше не працює в «Офісі 610» і мені слід зв'язатися з Біном.
«Офіс 610» дуже відрізнявся від інших установ, куди мені доводилося звертатися. У повітрі висіла важка, ворожа атмосфера, і мені було ніяково. Я навіть сказала співучням, що більше туди не піду. Але після того як ми обмінялися думками, я зрозуміла, що це важливо для порятунку людей та захисту мого чоловіка, тому я маю продовжувати.
Підготувавши заяву на захист чоловіка та інші документи, я відібрала деякі з них та надіслала поштою. Я також подала скарги на Ке та Біна. Коли я передала ці скарги співробітникам у будівлі «Офісу 610», на мій подив, вони відреагували спокійно. Один із них прийняв мої скарги й прибрав їх у ящик столу.
«Офіс 610» знаходився в тій самій будівлі, що й політико-юридичний комітет. Я зайшла туди в пошуках Біна, щоб обговорити питання щодо умовно-дострокового звільнення чоловіка за медичними показаннями. Біна на місці не виявилося, і я зазирнула до кількох сусідніх кабінетів. В одному кабінеті на нижньому поверсі я поговорила з людиною про переслідування, якого зазнав мій чоловік. Він уважно вислухав мене. Озирнувшись і переконавшись, що нікого немає, він тихо прошепотів, що мені варто звернутися в інший кабінет, і вказав на нього.
Це виявився кабінет заступника партійного секретаря. Вона уважно вислухала мою історію, потім зателефонувала Біну і, прямо при мені, доручила йому зайнятися нашою справою. Коли Бін проводжав мене вниз, він наказав охоронцеві пропустити мене, якщо я повернусь.
Наступні візити до «Офісу 610» далися мені набагато простіше: ніби я заходила не до урядової установи, а до знайомих по сусідству. Бін та інші співробітники помітно змінилися та стали ставитись до мене доброзичливо.
Щоб довести незаконність рішення, винесеного «Офісом 610», я направила запит про розкриття інформації до провінційного департаменту юстиції. Я запитала, чи зареєстрований окружний «Офіс 610» як судово-експертний заклад у цьому департаменті. Департамент юстиції відповів, що ні. Цю офіційну відповідь разом з іншими документами я передала до «Офісу 610».
Через деякий час я помітила, що ставлення Біна змінилося.
Лан, заступник начальника в'язниці, одного разу запитав мене про мого чоловіка після його смерті у в'язниці. У той час Лан був дуже ворожий. Після того як він зв'язався з провінційними та місцевими співробітниками політико-юридичного комітету, він сказав, що вони планують посилити переслідування Дафа.
За день до моєї зустрічі з Біном мені знову зателефонував Лан. Я сказала йому, що в них у всіх є супутникова система GPS навігації, так що він може знайти мене й поговорити зі мною. Через деякий час Лан та ще один поліціянт з'явилися в кабінеті Біна.
Під час зустрічі Лан намагався змусити мене погодитись на кремування тіла чоловіка. У хвилюванні я необережно вимовила кілька фраз, які могли мені нашкодити. Бін ледве помітно підштовхнув мене, попереджаючи, щоб я не казала нічого, що Лан міг би використати проти мене. Я одразу вловила натяк. «Оскільки її чоловік помер, вам потрібно залагодити це так, щоб вона була задоволена», — сказав Бін Лану. Здивовані його словами, Лан та інший поліціянт помітно пом'якшилися.
Пізніше Бін сказав, що я можу звертатися до нього, якщо хтось зі співробітників в'язниці знову прийде поговорити зі мною. Коли вони прийшли до мене пізніше, я покликала Біна, і він довго й докладно розмовляв із ними, захищаючи мене. Спостерігаючи, як людина, яка зрозуміла правду про Дафа, зайняла праведну позицію, я раділа від щирого серця.
У моєму місті кілька районів. За останні кілька років ми помітили, що в окрузі, за який відповідав Бін, було менше випадків переслідування порівняно з іншими районами. В аналогічних випадках, пов'язаних із роз'ясненням правди віч-на-віч, практикувальники в інших районах могли бути засуджені до трьох років позбавлення волі. У нашому ж районі людину могли затримати лише на кілька днів або просто відпустити додому. У деяких районах за рік могли засудити кількох практикувальників, тоді як у нашому районі вже кілька років не проводилося жодного судового слухання в справах практикувальників.
Приниження під час відвідування в'язниці та подальше роз'яснення правди
Після того як друга інстанція залишила в силі початкове рішення суду, мого чоловіка у 2020 році відправили до в'язниці. За перший рік рідним дозволили поговорити з ним лише тричі. Після цього ми нічого про нього не чули. Уся родина хвилювалася. Я планувала відвідати його, але дочки сказали, що для такої літньої жінки, як я, надто ризиковано їхати одній. Через кілька місяців я не могла більше чекати й вирушила в дорогу сама, не сказавши дочкам жодного слова.
Коли я приїхала, охоронець відмовився впустити мене. Прийшло двоє поліціянтів, і я сказала, що прийшла провідати чоловіка й подати прохання про умовно-дострокове звільнення за медичними показаннями. Старший із них, Ень, спитав, чи практикую я Фалунь Дафа. Я сказала, що це не має значення.
Потім я попросила дозволу на телефонну розмову з чоловіком та зустріч із ним. Ень ніяк не відреагував, тож я сказала, що хочу зустрітися з начальником в'язниці. Він також промовчав. Коли вони повернули назад до будівлі, я пішла слідом, але охоронець мене зупинив. «Я кілька місяців нічого не чула про чоловіка й дуже хвилююся. Ми навіть Новий рік не змогли зустріти разом, — сказала я. — Він літня людина. Що мені робити, якщо з ним трапиться біда?» Я не витримала та розплакалася.
Декілька охоронців відвели мене до кабінету. Спочатку вони просто слухали, доки я пояснювала, навіщо прийшла. Через деякий час увійшов ще один співробітник (ймовірно з воєнізованої поліції). Він тицьнув мені пальцем в обличчя та почав кричати. Я встала й сказала: «Ви збираєтеся мене побити та заарештувати? Будь ласка, робіть що хочете! Коли мій чоловік уже тут, я залишуся з ним». Інші поліціянти зупинили його.
Через деякий час під'їхало кілька поліціянтів на фургоні Iveco, які представилися співробітниками місцевої поліційної дільниці. Вони перевірили моє посвідчення особи, сфотографували мене та записали мої пояснення. Побачивши, як вони поводяться із сімдесятирічною жінкою, і що Ень ніяк не реагує на моє прохання, я ще більше занепокоїлася про чоловіка.
Після повернення додому я подала заяву про розкриття інформації до поліційного управління, відповідального за цей район. Зокрема, я запросила інформацію про співробітників поліції, які записували мої свідчення у в'язниці.
Через кілька днів мені зателефонував чоловік, який представився начальником відділення поліції, відповідальним за той район. Він сказав, що отримав мою заяву та хотів уточнити деякі деталі. Ми поговорили.
За два тижні начальник відділення знову зв'язався зі мною. Він сказав, що перебуває у відрядженні в моєму місті, і спитав, чи можу я зустрітися з ним. Подумавши, що йому довелося пройти такий довгий шлях, я погодилася поговорити з ним.
Під час зустрічі він сказав, що приїхав за дорученням керівництва, щоб прояснити ситуацію. Він підтвердив, що їхнє відділення справді відповідає за той район, але співробітники, з якими я зіткнулася того дня, були тюремними охоронцями, а не поліціянтами з його відділення. Він також повідомив мені ім'я та службовий номер людини, яка керувала діями охоронців, пояснивши, що поліційний номер складається із шести цифр, а в тюремних охоронців — із п'яти. Він кілька разів наголосив, що це були не співробітники його поліційної дільниці, і поліційний фургон також не належав їм.
Після цього я подала додаткові скарги до в'язниці та провінційного управління в'язниць, але відповіді так і не отримала. Однак більше подібних випадків не відбувалося, і співробітники стали поводитися менш вороже під час моїх наступних візитів.
Під час поїздки я дізналася ще одну важливу річ. Наприкінці 2020 року чоловіка позбавили права на побачення, телефонні розмови, відеозв'язок та листи — лише тому, що він відмовився зректися Фалунь Дафа. Ми внесли 200 юанів на його рахунок, щоб він міг зателефонувати нам по відеозв'язку, але йому цього не дозволили. Його позбавили основних прав, а потім він пішов із життя.
У зв'язку з цим я подала заяву про розкриття інформації до провінційного Бюро тюремної адміністрації. У відповідь на їхній лист я подала адміністративну скаргу. Я написала: «Закон про в'язниці чітко говорить, що тюремні співробітники зобов'язані забезпечувати ув'язнених правом подавати скарги та апеляції відповідно до закону. Інакше кажучи, ув'язнені мають право заявляти про свою невинність».
«Відмова від своєї віри рівносильна визнанню провини. У статті 7 Закону про в'язниці йдеться: “Не допускається приниження людської гідності ув’язненого, порушення його особистої безпеки, законного майна, права на захист, клопотання, скарги та звинувачення, а також інші права, яких не було позбавлено або обмежено законом”. Це означає, що мій чоловік мав право заявляти про свою невинність», — продовжила я.
«Немає також жодного закону, який обмежує право на умовно-дострокове звільнення для тих, хто заявляє про свою невинність. Відмовляти моєму чоловікові у звільненні за медичними показаннями лише тому, що він відмовився зректися своєї віри — незаконно. Існує правовий принцип: „дозволено все, що не заборонено законом“», — пояснила я.
Оскільки Управління тюремної адміністрації не відповіло на мій запит, я подала заяву про адміністративний перегляд. Крім вказівки посадових осіб, які порушили закон, я знову наголосила, що Фалунь Дафа є законною практикою, а мій чоловік не порушував жодного закону. Пізніше мені зателефонував співробітник Управління тюремної адміністрації та сказав, що подані мною документи складено дуже добре. Співробітник міського департаменту юстиції теж зв'язався зі мною, зазначивши те саме.
Смерть чоловіка
Після того як мого чоловіка відправили до в'язниці, я подала документи до тюремної адміністрації та прокуратури, намагаючись домогтися його звільнення.
Унаслідок переслідування в нього розвинулася важка анемія, й одне око майже осліпло. Лікарі сказали, що тривала анемія може призвести до відмови органів. Це вкрай небезпечно, оскільки відмова органів, особливо серця, будь-якої миті може призвести до смерті.
Тому я подала скаргу на адміністрацію в'язниці до провінційного Управління в'язниць та до Департаменту юстиції. Такий тип заяви передбачає, що посадові особи, які не виконали своїх обов'язків, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за недбалість.
Ми з дочкою десятки разів зверталися до тюремної адміністрації та до Управління в'язниць, подаючи прохання про звільнення чоловіка за медичними показаннями. Але минув рік, а влада так і не дала ходу нашій справі. Тоді я подала скаргу й в'язниця надіслала двох співробітників.
Вони прибули опівдні та разом із моєю дочкою ми вирушили до районного департаменту юстиції. Співробітники департаменту поводилися вороже й навіть намагалися вигнати нас. Представники в'язниці підтримали нас і всіма силами намагалися досягти медичного звільнення, але департамент юстиції вперто стверджував, що документи оформлені не за формою. Тоді співробітникам в'язниці довелося зателефонувати директору Цзяну, і він наказав заповнити форму на новий зразок і подати її повторно.
Побачивши, що співробітники в'язниці щиро намагалися допомогти, дочка подякувала їм та запросила пообідати. Вони ввічливо відмовилися, й один із них сказав: «Цзян просив передати — ваша мати грамотно оформляє документи та добре викладає свої думки. Він сподівається, що вона більше не подаватиме скарги».
Дочка відповіла з гідністю:
«Моя мама завжди була сильною людиною — раніше вона їздила по всій країні в справах. На ній тримається вся наша родина».
Пізніше ми дізналися, що Цзяна перевели на іншу посаду.
Коли співробітники в'язниці знову спробували звільнити мого чоловіка, департамент юстиції знову відмовив під приводом «неправильного оформлення документів».
Через півроку чоловіка вкотре ушпиталили. На цей раз тюремна адміністрація зателефонувала лише моїй дочці. Дізнавшись про це, я негайно зателефонувала головному лікарю. Він повідомив, що стан критичний, і вже тричі було видано повідомлення про загрозу життю. Він просив нас приїхати якнайшвидше.
Я одразу зателефонувала начальнику тюремної лікарні. Він наполягав, що «з чоловіком усе гаразд».
«Мені сказали, що він перебуває в критичному стані», — сказала я спокійно.
«Хто вам це сказав? Звідки така інформація?» — насторожено спитав він.
«Не має значення, — відповіла я. — Скажіть чесно: мій чоловік справді в критичному стані?»
Побачивши, що я налаштована рішуче, начальник дозволив відвідати чоловіка наступного дня. Наступного дня ми з дочкою вирушили до тюремної лікарні. Справа була у 2022 році, і через пандемію нам довелося купити захисні костюми. Але дорогою нас не пропустили на карантинному пункті, нам довелося повернутись назад. Лише після моїх наполегливих прохань директор погодився прийняти нас наступного дня як виняток. Однак коли ми зібралися їхати, він повідомив, що чоловік помер.
Тюремна адміністрація запропонувала надіслати за нами машину, щоб відвезти нас попрощатися з тілом, але я відмовилася. «Коли він був живий, ми не могли відвідати його. Тепер, коли він помер, який сенс туди їхати? Чому ви не пустили нас раніше?» — запитала я.
Переконавшись, що я не збираюся їхати до в'язниці, керівництво надіслало групу співробітників спробувати домовитися. Серед них був начальник відділу виховної роботи Хен, який одразу виявив ворожість.
Він заявив: «Тіло треба терміново кремувати. Інакше обличчя почорніє. У будь-якому випадку ми проведемо кремацію — хочете ви того чи ні».
Я спокійно відповіла: «Вчиняйте як знаєте. Мій чоловік помер у в'язниці за нез'ясованих обставин, і поряд не було жодного родича. У мене багато питань, тож кремацію треба відкласти».
Хен не знав, що сказати.
Інший співробітник обережно поцікавився, чи не відчуваю я матеріальних труднощів. У такому разі, сказав він, в'язниця могла б виділити мені кілька тисяч юанів. Я відповіла, що маю пенсію, і гроші мені не потрібні — мені потрібно лише знати правду про смерть мого чоловіка.
Тоді Хен, ніби виправдовуючись, сказав, що вони «добре годували» чоловіка у в'язниці — наприклад, локшиною з яйцями, «напевно, краще, ніж удома».
«Кого ви намагаєтесь обдурити, — запитала я. — У вашій в'язниці загинуло чимало практикувальників. Невже ви хочете змусити мене повірити, що „дбали“ про мого чоловіка?»
Вони відправляли до мене все нових і нових людей, намагаючись умовити, але я була непохитна. Нарешті, один із них зізнався: «Зазвичай ми виплачуємо сім'ям по 8–9 тисяч юанів за кожного померлого. Вам можемо дати трохи більше — 10, щонайбільше 20 тисяч, але не більше 50 тисяч».
Я твердо відповіла, що говорити про це безглуздо. «Якби я не практикувала Фалунь Дафа, то давно схопила б ціпок і побила вас. Насправді вас самих обдурила КПК, змусивши вчиняти злочини, ви теж жертви цієї системи, — сказала я. — Краще подумайте двічі, перш ніж знову зробити щось подібне».
Зрештою зі мною зв'язався Ґао з Управління в'язниць. Я запитала, чому нам не дозволили побачити чоловіка, попри три повідомлення про те, що він перебуває в критичному стані. «Я вважаю, що тут відбувається зловживання службовими повноваженнями й хочу знати, що сталося», — сказала я. Тіло чоловіка залишалося в морзі, і тюремна адміністрація довгий час не виходила зі мною на зв'язок.
Несподіваний поворот у слуханні
Після неодноразових звернень мені дозволили відвідати в'язницю, де показали відеозапис із камери спостереження, на якому був зафіксований мій чоловік, коли він перебував у в'язниці. Запис тривав понад десять хвилин і був явно змонтований і значно скорочений.
Коли я попросила показати запис повністю, мені відповіли, що решту відео було видалено й зберігся тільки цей фрагмент. Зрозумівши, що тут щось не так, я подала заяву про розкриття інформації, але відповіді не отримала.
Тоді я зателефонувала до тюремного відділення прокуратури та управління тюрем провінції, щоб отримати дозвіл на доступ до повного відеозапису. За місяць я зробила 27 дзвінків, але ніхто не відповів. Протягом наступних двох місяців я зробила 299 телефонних дзвінків. 13 разів дзвінок проходив, але нікого із відповідальних осіб на місці не було. Я записувала всі ці телефонні дзвінки.
Наприкінці 2023 року головний лікар тюремної лікарні зателефонував мені та сказав, що начальник в'язниці готовий зустрітися зі мною. Коли ми з дітьми приїхали до готелю, у номері на нас уже чекали понад десять чиновників. Навпроти підготовлених нам місць стояла відеокамера. Нам сказали, що буде слухання.
Ця сцена вибила мене з рівноваги, і я навіть збиралася піти. Там уже було так багато людей і відчувалося, що вони добре підготувалися. Нам не повідомили про це заздалегідь, тому що хотіли застати нас зненацька. Я була засмучена тим, що вони не показали мені відео, а тепер так із нами роблять. Зі мною приїхали лише дві дочки та племінник. Тоді я подумала: «Ну, коли я вже тут, подивімося, що вони робитимуть. Я практикувальниця Фалунь Дафа, тому моє серце має бути спокійним».
Після початку слухання ведучий представився та сказав, що він є представником місцевого політико-юридичного комітету. За його словами, на слуханні були присутні чотири співробітники в'язниці та шість посадових осіб із місцевих органів влади, у тому числі представники Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) та Китайської народної політичної консультативної конференції (КНПКК). Там також був присутній Бін з «Офісу 610». Я перебила його й сказала, що не в змозі запам'ятати стільки імен. Діставши свій блокнот, я спокійно додала, що мені потрібно записати ім'я та номер кожного з присутніх.
«Ні, вам не потрібно цього робити», — сказав ведучий.
«Я повинна записати, тому що пізніше їх перевірятиму», — наполягала на своєму я. Побачивши, що мене не зупинити, він погодився.
Так я по черзі почала записувати їхні імена, номери телефонів, місця роботи та посади. Їм нічого не залишалося, окрім як повідомити цю інформацію. Коли я дійшла до останнього, той відсахнувся з переляку й сказав, махнувши рукою: «Не треба мене записувати. Я лише адвокат». Мені здалося це кумедним: «Якщо ви адвокат, то чого ж ви боїтеся?» Схоже, навіть адвокати розуміли, що ця зустріч була незаконною.
Тільки пізніше я дізналася, що вони вирішили, що мене супроводжуватимуть інші практикувальники Фалунь Дафа. Насправді тільки-но ми увійшли, тюремні співробітники, прийнявши мого племінника за практикувальника, оточили його й почали вимагати ім'я та номер телефону. Але коли я почала записувати їхні дані, вони помітно розгубилися, не розуміючи, що робити далі. Отже, ніхто більше не ставив племіннику запитань.
Начальник тюремної лікарні переважно розповідав про те, як вони рятували мого чоловіка та робили все можливе, щоб його звільнили за станом здоров'я. Спритно та лицемірно він підкреслив, що вони зробили все, що могли. Зазвичай ув'язненим за рік дозволяється багато відвідувань і телефонних дзвінків. Але моєму чоловікові дозволили лише тричі зателефонувати дочці.
Вони брехали, думаючи, що можуть говорити все, що захочуть. Ці чиновники були добре підготовлені, перед початком слухання вони виглядали впевненими в собі. У відповідь на заяву начальника лікарні ми з молодшою дочкою підвелися й розповіли про свої численні спроби відвідати чоловіка, які закінчилися невдачею. Начальник тюремної лікарні запанікував і почав безсистемно повторювати заздалегідь підготовлену промову. Усім було зрозуміло, що його слова не відповідають дійсності. Під моєю наполегливою вимогою він погодився надати нам медичну карту чоловіка, яку вели у в'язниці.
Ми з дітьми приїхали до в'язниці та поговорили зі співробітником наглядового органу прокуратури. На мої багаторазові прохання тюремні співробітники все ж таки видали нам копії медичних документів, пов'язаних із чотирма ушпиталеннями чоловіка. Чиновники запевняли, що витратили понад сто тисяч юанів і зробили все, що могли.
Але, як кажуть, «людина планує, а Бог керує». Між записами в медичній книзі та голосовими записами лікарів співучні виявили деякі нестикування. Загальна сума медичних витрат у 140 000 юанів здавалася великою. Але докладні перевірки показали, що 70 відсотків часу ушпиталення та 85 відсотків витрат припало на два останні ушпиталення чоловіка, що сталися з інтервалом за один тиждень, безпосередньо перед його смертю.
Які види лікування проводилися за цей час? Головний лікар сказав, що вони б не прийняли такого пацієнта, якби не вимога в'язниці. За його словами, хворобу на такій стадії неможливо вилікувати навіть у найкращих лікарнях Пекіна. Єдине, що вони могли зробити, це полегшити біль і дати можливість сім'ї ще хоч раз побачитися з ним. Тобто, ніякого реального лікування не проводилося.
Водночас під час двох попередніх ушпиталень мого чоловіка виписували, коли його стан усе ще залишався вкрай небезпечним. Як справедливо зауважила моя дочка, «навіть лікування грипу зайняло б більше часу й коштувало б дорожче».
Чиновники планували закрити справу на тому «слуханні» та виплатити мені компенсацію в розмірі 10 000 юанів. Понад десять людей приїхали туди, щоб залякати нас і змусити підписати угоду про компенсацію. Але все сталося не так, як вони розраховували. Побачивши це, вони запропонували нам компенсацію в розмірі 50 тисяч юанів, але ми відмовилися.
У відповідь на це нетипове слухання я знову подала заяву на розкриття урядової інформації у в'язницю, провінційне управління в'язниць та міністерство юстиції. Ніхто не відповів. Тоді ми досягли адміністративного перегляду через провінційний уряд. Це спонукало департамент юстиції нарешті відповісти. Але коли я зателефонувала до в'язниці, ніхто не відповів. Тому я направила скарги, але жодної реакції не було.
Тим часом я також намагалася зустрітися із ведучим слухання. Мені вдалося дізнатися, що він був заступником директора міського «Офісу 610». Я подумала, що коли він відповідав за слухання, то повинен відповідати й за все, що відбувається. Тому після слухання я раз на тиждень приходила до його офісу. Спочатку охоронець сказав, що він у відрядженні, потім мені сказали, що він поїхав на конференцію. За шість місяців я відвідувала його понад 20 разів, але так і не зустріла.
Пізніше сказали, що він пішов на пенсію і більше нема чого його шукати. Я спитала, хто його наступник, і мені відповіли, що його посаду ніхто не обійняв. Минуло два місяці, а наступника досі не було.
Схоже, чиновники не очікували на такий розвиток подій. Вони думали, що повністю контролюють ситуацію, коли планували слухання, але це стало справою, якої тепер уникали всі.
Бін також був присутній на слуханнях, але не сказав жодного слова на захист в'язниці.
Від погроз до прохання про угоду
Я і далі тримала зв'язок із провінційним бюро з управління в'язницями та департаментом юстиції. Залежно від ситуації я надсилала їм різні документи.
У травні 2024 року Лана було призначено заступником директора в'язниці. Раніше, коли чоловік був ув'язнений, було дуже складно зустрітися з тюремними чиновниками. Після того як Лан обійняв цю посаду, він часто сам пропонував мені зустрітися. В'язниця перебуває за сотні кілометрів від нашого міста, але він приїжджав з іншими співробітниками й відвідував мене тричі на тиждень. Щоб уникнути нав'язливих візитів, я сказала, що поїду до іншого міста. Він відповів, що це не проблема, і ми можемо зустрітися в тому місті, куди я поїду.
Якось я пішла до департаменту юстиції. Був уже вечір, коли він зателефонував мені. Я сказала, що в столиці провінції. Він відповів, що теж перебуває в цьому місті. Я подумала, що хтось із департаменту юстиції повідомив його про мою подорож і попросив приїхати.
Щоразу, коли ми розмовляли, він згадував про кремацію тіла мого чоловіка й пропонував вирішити питання з прокуратурою пізніше. Я стояла на своєму. Схоже, чиновники чинили на нього сильний тиск. Це також означало, що наші попередні зусилля в довгостроковій перспективі дали результати.
Зрозумівши, що я не поступлюся, Лан почав шукати інші способи. Після смерті чоловіка моя старша дочка страждала на депресію і не могла працювати. Тоді Лан почав переслідувати мою молодшу дочку, її чоловіка та старшого зятя на роботі. Оскільки вони є державними службовцями, Лан сказав їм, що їхня кар'єра й навіть освіта дітей постраждають, якщо я не поступлюся.
Ці слова сильно стривожили мого другого зятя, який очікував на підвищення по службі та довгі роки жив під впливом пропаганди КПК. До того ж їхні доньки за кілька років мали вступати до університету. Тому він обговорив із моєю дочкою можливість розлучення. Коли дочка розповіла мені про це, я сказала: «Будь ласка, не турбуйся. Я можу розірвати з тобою стосунки, щоб твоя сім'я не постраждала». Дочка відповіла, що не це мала на увазі. Але я сказала, що в будь-якому разі я повернуся до своєї квартири, і це піде на користь усім.
Переїзд і життя наодинці стали для мене серйозним випробуванням. Колись, бувши менеджером із продажу, я постійно роз'їжджала у відрядження, майже не готувала. Я залишала чек у маленькому ресторанчику неподалік, щоб мої діти могли там їсти, а після повернення оплачувала рахунок. Чоловік був менш зайнятий на роботі, тож готував він. Після його арешту я жила в молодшої дочки. А тепер мені довелося знову вчитись самостійності. Я почала готувати сама, а дочки часто приносили мені їжу. Згодом я звикла до такого життя. У будинку, де я жила сама, стало тихо, і я мала більше часу на виконання справ, пов'язаних із Дафa.
Лан також зв'язався з місцевим політико-юридичним комітетом та погрожував залучити провінційну судову систему для вирішення питання, пов'язаного з моїм чоловіком. Коли ми зустрічалися зі співучнями, то помітили, що за нами хтось стежить і підслуховує. Щоб зменшити тиск на практикувальників, ми стали рідше зустрічатися.
Лан, як і раніше, часто розмовляв зі мною. Мене це трохи дратувало, до того ж через це було складніше зустрічатися з практикувальниками. Тому іноді я відмовлялася від зустрічей із ним. Моя молодша дочка найняла адвоката, щоб той провадив переговори з тюремною адміністрацією.
Оскільки Лан часто приходив на роботу до моєї молодшої дочки та зятів, їхні колеги почали дратуватися. Вони часто просили його піти, оскільки людей, яких він шукав, там не було. Дочка та зяті теж втратили терпіння. Вони сказали Лану, що це моє особисте рішення, і вони нічого не можуть змінити. Він перестав виявляти ворожість і став ввічливим.
Через деякий час я поїхала до одного з міст провінції, щоб зустрітися з посадовцями департаменту юстиції, управління в'язниць та провінційного уряду. Я сказала, що мій чоловік помер три роки тому. Якщо це питання не буде вирішено, я поїду до Пекіна. Чиновники попросили мене не їздити до Пекіна та пообіцяли зайнятися цим питанням. Департамент юстиції вимагав від управління в'язницями розглянути мою справу. Вони також попросили мене надати додаткову інформацію та зв'язалися з моїм адвокатом.
На початку цього року адвокат сказав, що в'язниця збільшить суму компенсації та попросив про зустріч. Я погодилася, і ми зустрілися на роботі моєї молодшої дочки з Ланом та його начальником.
Спочатку я попросила 300 000 юанів. Вони сказали, що це забагато. Зрештою ми зупинилися на 198 000 юанів. Це було менше, ніж я очікувала. Але, побачивши, як вони просять про угоду й навіть жертвують своїми відрядженнями для компенсації, я погодилася.
Адміністрація в'язниці кремувала тіло чоловіка.
Оглядаючись на минулі роки, я згадую, скільки державних відомств мені довелося пройти: тюремну адміністрацію, провінційний департамент поліції, провінційне управління в'язниць, адміністрацію провінції, жіночу федерацію, політико-юридичний комітет, місцеву поліцію, суди різних рівнів, департамент юстиції. На своєму досвіді я переконалася, що нам не треба боятися грубості та погроз чиновників. Якщо ми пам'ятаємо, хто ми такі, усвідомлюємо, що прийшли допомогти Вчителю рятувати людей, то поєднуємося з божественною силою. Це придушить зло та підтвердить Дафа, а наше милосердя здатне зворушити серця людей і допомогти їм знайти порятунок.
Справу, створену через мою скаргу на тюремну адміністрацію, закрито. Тепер я планую звернутися до департаменту юстиції (за незаконну відмову у звільненні чоловіка за медичними показаннями), до поліції (за конфіскацію особистих речей) та до відділу соціального забезпечення (за утримання частини моєї пенсії). Справжня мета полягає в тому, щоб розповісти їм правду про Дафа та переслідування, а також допомогти їм перестати брати участь у репресіях. Тим самим ми зможемо протистояти переслідуванню та підтверджувати Дафа.
Тут викладено мою історію вдосконалення. Мені майже вісімдесят років, і я закінчила лише середню школу. Усе, що я змогла зробити, стало можливим лише завдяки турботі й настановам Учителя та підтримці співучнів. Я також дякую практикувальникам, які ведуть «Форум юстиції» та всім, хто безкорисливо допомагав мені.
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
