Відмова визнавати помилки — прояв культури компартії Китаю

(Minghui.org) Ми, практикувальники, часто говоримо, що маємо проявляти до всіх доброту й утримуватися від суперечок. Однак у реальному житті ми найчастіше боїмося втратити обличчя й рідко визнаємо свою неправоту. Найчастіше, щоб виправдатися, використовуємо мовні обороти, характерні для партійної культури Китаю, наприклад: «Я вчинив недостатньо добре», «Я не виявив достатньо доброти», «У мене все ще є недоліки».

Наприклад, нещодавно моя дитина почала сперечатися зі мною, коли я щось пояснював, і я дуже засмутився. Я не став сперечатися з ним і не скористався батьківським статусом, щоб натиснути на нього. Я подумав, що, можливо, говорив надто різким тоном і не проявив доброти. Але серйозно не задумався над тим, чи не виявились у мене якісь пристрасті, або про те, що я зробив не так.

Я думаю, що логіка невизнання власних помилок полягає в тому, що ми вважаємо свої вчинки правильними на рівні звичайних людей, але повідомляємо їм про це не дуже по-доброму. То чому ж ми маємо визнавати свої помилки? Тому, що ми не впоралися із ситуацією належно.

«Недостатньо добре», «не ідеально», «все ще недостатньо» — це типові вислови для партійної культури. Коли члени компартії Китаю у своїх статтях торкаються питання самокритики, то наповнюють їх такими термінами, як «недостатньо добре справляється», «недостатньо успішно навчається» і «встановлює недостатньо високі стандарти».

Учитель написав у вірші «Хто правий і хто винен»:

Удосконалювальники
Самі шукають свої недоліки
Усуваючи різні численні людські пристрасті
Не сподівайся уникнути ні великого випробування, ні малого
Правий він
Не правий я
Про що тоді сперечатися»

(«Хто правий і хто винен», Хун Їнь 3)

Як практикувальник, вважаю, що сміливість визнавати помилки — це крок до викриття своїх людських уявлень. Якщо у вас є бажання сперечатися й виправляти помилки інших людей, то ви лише захищаєте свої власні інтереси на людському рівні, а не покращуєте себе удосконаленням.