(Minghui.org) Лі Бай — один із найвідоміших поетів в історії Китаю. Коли йому було 26 років, він відвідав Янчжоу. Бувши щедрою людиною, він роздав там 300 тисяч мідних монет (валюта того часу). Пізніше він отримав травму, збіднів, і йому навіть не було де зупинитися. За сприяння свого помічника Даньші, Лі зміг оселитися в храмі Дамін. Якось уночі йому наснився цікавий сон. Прокинувшись, він зрозумів, як сумує за рідним містом — так з’явилася його знаменита поема.

Ось докладна розповідь.

Частини 1 і 2 див. тут

Частина 3. Вірш

Після того як Цзяньчжень сказав, що вони можуть залишитися в храмі Дамін, Даньша подякував йому та пішов. Коли наступного дня Лі Бай з'явився в храмі Дамін, Цзяньчжень зустрів його біля входу. Лі був дуже вдячний, але Цзяньчжень сказав: «Ми також хочемо подякувати вам. Ви написали дуже гарний вірш про пагоду Сілін у храмі Дамін. У вільний час, поки ви тут, будь ласка, напишіть для нас кілька віршів. Хороші вірші неоціненні». Він попросив ченця приготувати дві кімнати: одну для Лі Бая, а іншу для Даньші.

Кімната Лі була красиво обставлена, з рельєфним візерунком навколо вікна і приємним ароматом сандалового дерева. На вікнах була нова москітна сітка, що захищала від комах. Кімната Данші була простою: зі звичайним вікном і маленьким отвором у москітній сітці. Але в кімнаті було чисто й охайно.

Минув місяць, і Лі поступово одужав. Одного вечора, лежачи в ліжку, він став уважно розглядати рельєфний візерунок навколо вікна. Там було зображено трьох кроликів, що бігли один за одним. Примітно, що, оскільки вони бігли по колу навколо вікна, у них були спільні вуха. Тобто, хоча в кожного кролика по два вуха, але вух загалом було три. Це було цікаво, майже містично.

Лі заплющив очі, і йому здалося, що він чує, як кролики біжать. Вони вискочили у двір, наче кликали його за собою. Лі встав і вийшов. На подвір'ї все так само стояв кам'яний стіл, водяне колесо працювало тихо, а лаврове дерево м'яко погойдувалося. Лі здалося, що він сам був кроликом, який грався з іншими кроликами. Потім три кролики застрибнули на лаврове дерево та зникли в густих гілках і листі.

Лі кілька разів оббіг навколо дерева, але так і не зміг їх знайти. Спантеличено чухаючи потилицю, він раптово підняв очі та побачив незвичайну хмару, на якій прекрасна небесна діва несла кролика. «Ах, хіба це не діва Чан'є з легенд?» — подумав він.

Широко розплющивши очі, Лі не відривав погляду від Чан'є та кролика. У місячному світлі від дівчини йшло м'яке сяйво, її очі випромінювали святість й непорочність. Збуджене серце Лі заспокоїлося.

Через деякий час у нічному небі з'явилася захоплива сцена. Позаду Чан'є з кроликом раптово з'явилася інша Чан'є з кроликом — немов відображення в дзеркалі. Лі був вражений: яка містична сила могла змусити з'явитися другу Чан'є?

Поки він розмірковував над цим, з'явилася третя Чан'є з кроликом, потім четверта та п'ята... Вони з'являлися нескінченно, як мильні бульбашки, що видуваються дитиною. І кожна світилася і була Чан'є з кроликом.

Незабаром після цього все небо заповнилося Чан'є з кроликами. Потім вони зменшилися в розмірах і перетворилися на скупчення блискучих точок, схожих на медуз. Вони повільно підіймалися в місячному світлі, обертаючись та набуваючи різних форм. Десятки тисяч крапок, схожих на медуз, зібралися на вершині пагоди Сілін, стаючи все меншими та перетворюючись на яскраві зорі на небі. Десятки тисяч цих «зірок» танцювали в небі й врешті-решт утворили гігантський блискучий візерунок у вигляді гігантського птаха Дапен, готового злетіти в небо. Усе тіло Дапен сяяло, відкидаючи сріблясте світло на пагоду Сілін. Весь двір був освітлений, як вдень.

Лі відчув себе мандрівником, який пройшов крізь нескінченні труднощі, був важко поранений та нарешті повернувся у своє рідне місто після довгої відсутності. Знайомий, але давно забутий образ птаха Дапен змусив кров Лі завирувати в жилах, наповнивши його почуттям радості й викликавши сльози на очах. Лі пильно дивився на сліпучого птаха Дапен у небі. Осяяні, як зірки, очі Дапен, здавалося, говорили з душею Лі; кожна маленька й осяяна «зірочка» на тілі Дапен відгукувалася глибоким відлунням у серці Лі. Йому здавалося, що він сам розбився на незліченні тріпотливі шматочки, кожен із яких був однією із «зірок» Дапен. Безтурботне щастя заповнило серце Лі. Так почувається немовля, що повертається в обійми матері, або самотня дика тварина, що повертається під захист лісу.

Лі обережно заплющив очі й відчув, як тепло розлилося по всьому тілу. Коли він знову розплющив очі, то побачив, як зображення Дапен повільно зникає в нічному небі. Насправді коли Лі придивився уважніше, він побачив, що зображення не зникає, а Дапен летить усе вище й далі. Поки він летів, зоряний візерунок в очах Лі змінювався. Іноді він бачив гору Дакуан у своєму рідному місті, де він міг бачити знайомі постаті своїх старих батьків і розмиті обриси У Чжинаня та вчителя Чжао Жуя. Іноді він мигцем бачив Тянь-Шань на своїй батьківщині в Суябі, де його товариші по дитячих іграх скакали галопом на ахалтекінських конях уздовж річки Чу. Коли останній кінь зник, зірки перебудувалися в столицю Чан'ань, вулиці якої перетинали місто, схоже на шахову дошку, з людьми, крихітними, як мурахи.

Поки Лі роздивлявся палац у Чан'яні, він раптово зник, змінившись казковим небесним царством Яочі, де живуть безсмертні. Яочі був оточений золотим ореолом. Осяяна Дапен зникла в Місячному палаці. Єдине, що було видно в нічному небі, — це величне й таємниче царство Яочі та золотий Місячний палац.

Яочі був справді дивовижним! Гігантське божество з кучерявим блакитним волоссям, від якого віяло миром і гармонією, сиділо на лотосовій платформі в центрі. Вираз його обличчя був жалісливим й урочистим, а очі — глибокими, як море. Позаду нього сяяло світло, яке, як уві сні, освітлювало все небесне царство.

У нижній частині сцени перебувало кілька грайливих небесних дітей. Вони були милими й невинними. Двоє з них гралися у воді, плескаючи в долоні та сміючись. Двоє інших щосили намагалися видертися на лист лотоса, і їхні маленькі личка почервоніли від зусиль.

У центрі була група небесних дів із граціозними фігурами в мерехтливих сукнях. Деякі з них літали між будівлями, тримаючи в руках кошики з квітами й розкидаючи пелюстки в повітрі, створюючи гарний дощ із квіткових пелюсток; інші грали чарівні мелодії на музичних інструментах.

Нагорі були музичні інструменти, які грали самі по собі. Ширяючи в небі, вони звучали дуже приємно, що разом зі співом і сміхом небесних істот представляло чудову картину гармонії. Було дивно, що ці інструменти могли самі по собі відтворювати таку прекрасну музику, наче вони були живими істотами.

У той момент, коли Лі дивився на кун хоу (стародавній інструмент, схожий на арфу), що грав сам по собі, уся містична сцена зникла, немов тріснула мильна бульбашка. Озирнувшись, Лі побачив усе те саме кам'яне вікно та рельєф із трьома кроликами, оточений тишею храму. О, то це був сон.

Піднявшись і повільно пройшовши у двір, Лі здалося, що він помітив тонкий шар інею на паркані навколо колодязя. Підійшовши ближче, він зрозумів, що це відбите місячне світло. Поглянувши на небо, Лі побачив, що помаранчевий місяць високо над пагодою Сілін став ще яскравішим. У нічній тиші він мимоволі засумував за своїм рідним містом. На думку йому прийшов вірш:

Цзін Е Сі (Думи в тиху ніч)

«На огорожі колодязя сяє яскраве місячне світло
Відбиваючись, як іній вночі
Піднявши очі, я бачу місяць, яскравий і круглий
Опустивши голову, я сумую за своїм рідним містом».

Того дня, коли він покинув храм Дамін, Лі написав цей вірш на дошці для поезії.

Прочитавши цей вірш слово за словом, Цзяньчжень кивнув і похвалив його. Він попросив повісити написаний вірш у головному залі храму.

Даньша подивився на вірш і прочитав його 10 разів.

«Ви теж знаєте вірші?» — запитав Цзяньчжень.

«У мого молодого господаря важкі часи, і навіть його вірші зараз так собі, — відповів Даньша. — Навіть я можу скласти вірш, подібний до цього».

Цзяньчжень у захваті сказав: «Як слуга великого поета Лі Бая, ти незвичайна людина. Не міг би ти поділитися з нами своїм віршем?»

І всі ченці в головному залі затамували подих і шанобливо слухали. Даньша не вагався і, відкашлявшись та випнувши груди, прочитав свій вірш вголос:

Занепокоєння опівночі

«Поруч із моєю подушкою лунає дзижчання
Постійне й гучне, майже як гуркіт грому
Піднявши очі, я бачу дірку в москітній сітці
Опускаю голову і вбиваю комарів».

Кінець