(Minghui.org) Упродовж історії Гімалаї завжди були особливим місцем, де мешкало багато людей, які займаються самовдосконаленням. Люди тут живуть простим, скромним життям, вміють добре співати і танцювати. Вони також глибоко шанують Закон Будди. Майже тисячу років тому тут удосконалювалася людина, яку звали Міларепа. У той час як численні Будди і Бодхісатви змогли досягти Пробудження, тільки пройшовши через багато життів і бід, Міларепа зумів досягти Пробудження за одне земне життя, досягнув таких же заслуг, як Будда, і згодом став відомим як засновник Білої школи буддизму Тибету.
[Далі йде розповідь Міларепи.]
Пройшов ще один рік, і мій одяг дуже зносився. Навіть шкіряна куртка, яку тітка дала мені за продаж землі, стала тоненькою, як шкіра мерця. Я думав про те, щоб зшити все це разом і зробити підстилку, але потім подумав, що життя людини минуще і непередбачуване, хто знає — можливо я помру сьогодні вночі, тому краще витратити час на медитацію. Тому я постелив зношений одяг під себе, накрив нижню частину тіла тим, що трапилося під руку, на верхню частину тіла накинув залишки мішка з-під обсмаженого ячмінного борошна, а шматком рваної тканини вкрив нижні частини тіла. Але такий одяг був занадто рваним і старим, його було неможливо носити. Я хотів заштопати його, але не мав ні нитки, ні голки. Зрештою я зробив мотузку і зв'язав ці три шматки матерії разом, обв'язавши торс і талію. Нижня частина тіла також була трохи покрита. Таким чином я зміг і далі залишатися там. Шкірянка і рвана підстилка допомагали ночами. Я медитував далі щодня. Так минув іще рік.
Якось я почув шум і побачив, як до печери йде багато людей. Заглянувши в печеру й побачивши зелену масу у формі людини, вони злякалися й закричали: «Привид! Дух!» Вони розвернулися й, не озираючись, кинулися тікати. Люди, які йшли за ними, не повірили й сказали: «Яка ще примара серед білого дня? Ви добре розгледіли? Ходімо подивимось уважніше». Вони підійшли ближче, зазирнули в печеру й теж злякалися. Я сказав їм: «Я не привид. Я практикувальник, медитую у печері». Потім я докладно розповів їм свою історію.
Спершу вони мені не повірили. Ретельно дослідивши печеру й не знайшовши нічого, окрім кропиви, лиш тоді вони повірили мені й дали трохи обсмаженого ячмінного борошна і м'яса. Вони сказали: «Ми дійсно захоплюємося такими удосконалювальниками, як ти. Будь ласка, допоможи душам тварин, яких ми вбили, знайти спокій, а нам — прибрати нашу гріховну карму». Вони з пошаною поклонилися мені й пішли.
Я вперше за ці роки отримав їжу, яку приготували люди, тому був дуже радий. Я приготував м'ясо, з'їв його, й тілу відразу стало дуже комфортно. Моє здоров'я покращало, мудрість збільшилася, і моє розуміння Дхарми поглибилося й розширилося. Стан блаженства у спогляданні також став іншим. Я подумав: «Якщо хтось може дати чашу з їжею справжньому вдосконалювальнику, то його заслуги й чесноти набагато більші, ніж якби він дав багато скарбів і грошей тому, хто живе як принц у земному світі. Багато людей даремно допомагають багатим, але мало хто допомагає бідним, які дійсно потребують цієї допомоги. Як прикро!»
Я їв борошно і м'ясо дуже економно. Через деякий час залишки м'яса вкрилися черв’яками. Я збирався прибрати черв'яків і з'їсти м'ясо. Але, розмірковуючи далі, усвідомив, що це суперечить завітам Бодхісатви, оскільки не слід приймати їжу черв'яків за свою. Тому я далі їв кропиву.
Якось уночі прийшов злодій, маючи намір вкрасти мою їжу та речі. Побачивши, що він повзає печерою й намагається щось намацати, я не зміг стримати сміху й сказав: «Гей, друже, я не можу нічого тут знайти навіть удень. Як же ти хочеш щось знайти уночі?» Злодій подумав про це і посміявся разом зі мною. Він дуже зніяковів і тихо вийшов.
Минув ще один рік. Якось біля входу до моєї печери зупинилися мисливці з мого рідного села К'янгатса, які нічого не вполювали. Вони глянувши на мене, остовпіли, бо побачили скелета на зеленій купі трави, обв'язаного трьома шматками тканини. Зі страхом, вони підняли на мене луки й запитали тремтливим голосом: «Ти людина, привид, тварина чи тінь? У будь-якому випадку ти схожий на привида!»
Я кашлянув і відповів: «Я людина, не привид».
Почувши мій голос, одна людина, яка знала мене раніше, запитала: «А ти, бува, не Топага?»
— Так, Топага — це я.
— О! То ти можеш дати нам трохи їжі? Ми весь день полювали, але нічого не впіймали. Якщо можеш, позич нам щось зараз, а потім ми повернемо тобі набагато більше.
Я відповів: «На жаль, мені нема чого дати вам поїсти»
— А, ну добре. Тоді просто дай нам те, що їси сам.
— У мене тут лише кропива. Будь ласка, розпаліть вогонь та зваріть її.
Почувши мої слова, вони почали розпалювати багаття, щоб приготувати кропиву.
— Нам потрібно кинути туди трохи масла, — сказали вони.
— Я хотів би мати масло, але воно в мене скінчилося кілька років тому. Але в кропиві теж міститься олія.
— Тоді може даси нам приправи?
— Я вже багато років не користуюсь приправами. Кропива також має смак.
Мисливці попросили: «Ну, дай нам бодай трохи солі».
— Я дав би, якби вона була. Я багато років живу без солі. У кропиві є сіль.
Мисливці сказали мені: «Твоя їжа та одяг не мають сенсу. Це нелюдське життя. Навіть у слуги є достатньо їжі й одягу. Яке лихо! В світі не знайти більш жалюгідної та нещасної людини, ніж ти».
Я відповів: «Будь ласка, не кажіть так. Я найщасливіша й найвеличніша людина. Я зустрів великого Майстра-перекладача Марпу та пізнав вірші, як досягти статусу Будди за одне життя. Живучи на цій далекій горі й зживаючи думки про мирські прагнення, я практикую медитацію, щоб досягти стану Самадхі. Репутація, слава, повага, одяг, їжа, гроші чи майно — ніщо не турбує моє серце. Це тому, що я вже утихомирив усі свої мирські пристрасті. Нікого більше в цьому світі не можна назвати великою істинною людиною, крім мене. Ви всі живете в країні, де процвітає Дхарма Будди, але вам не цікаво навіть чути про Дхарму, не кажучи вже про те, щоб її практикувати. Ви витрачаєте своє життя на те, щоб чинити злочини й погані справи, не турбуєтесь про те, наскільки глибоке пекло та скільки вам доведеться там пробути. У цьому світі по-справжньому жалюгідні та нікчемні такі люди, як ви! Я ж у своєму серці завжди спокійний та щасливий. Тепер дозвольте заспівати вам пісню про радість удосконалення».
Їм було цікаво, і вони з великою зацікавленістю слухали мою пісню:
Дорогий, милосердний мій Вчителю Марпо,
Я готовий від пристрастей усіх позбавлятись,
Щоб отримати підсилення й благословення;
Я йог Міла, що живе в Дракар Тасо, печері наскельній.
На незрівнянному Шляху до Просвітління
Я відмовляюсь від життя, від одягу, від їжі;
І навіть тій малій тонесенькій підстилці,
На якій весь час я медитую, я сповна радію;
Шматки тканини на мені — це щастя;
Медитативний пояс, що навколо тіла, — насолода;
Радію і що тіло ілюзорне не лякає стужа й голод.
Відкинувши нав’язливі думки, радію;
Незручності забувши — мені втіха.
Я бачу радість тут, я бачу щастя там;
Мені усе приносить насолоду.
Він Дхарми ти далекий, як душа низька;
Що я роблю — це користь і мені, й всім вам.
А вдосконалення — найвища радість;
Як смішно, що до мене ви відчули жалість…
Між тим, заходить сонце нині, пізній час,
І ваші сім’ї вдома зачекались вас.
Коли моє життя скінчиться, я гадать не буду;
Не хочу витрачати час на балачки пусті і не важливі.
Я тут, щоб вдосконалитись у Будду;
На самоті медитувати доля дуже радісна й щаслива!
Почувши мою пісню, мисливці сказали: «У тебе справді чудовий голос! Ті радості, про які ти згадав, мабуть реальні, але ми не здатні осягнути цього. Ми підемо, до зустрічі!» Потім вони пішли з гори вниз.
У моєму селі К'янгатса щороку відбувалося велике свято на честь вироблених глиняних статуй Будди. Цього року на святі ті самі мисливці співали мою пісню про радощі вдосконалення. Усі оцінили пісню, говорили, що вона справді гарна. Моя сестра Пета також поїхала туди просити милостиню. Почувши вірші, вона сказала: «Цю пісню, мабуть, написав Будда!»
Мисливець, сміючись, сказав: «Ха-ха! Не знаю, Будда її написав чи людина, але заспівав її твій кістлявий брат Топага, коли майже вмирав з голоду!»
Пета відповіла: «Мої батько і мати померли дуже рано, і всі наші родичі й друзі обернулися нашими ворогами. Свого брата я ніде не можу знайти, а мені не залишається нічого іншого, окрім долі жебрачки. Але ви все ще насміхаєтеся з мене. Як ви можете бути таким жорстокими? І вона почала схлипувати. Дзесе теж була на святі. Побачивши, що Пета плаче, вона сказала: «Будь ласка, не плач, не плач. Можливо, що це справді пісня твого брата. Я бачила його кілька років тому. Ходімо до печери Дракар Тасо і подивимося. З'ясуємо, чи правда це він. Я можу піти з тобою»
Пета погодилася. З милостині, яку отримала від лам, вона взяла пляшку вина й трохи обсмаженого ячмінного борошна і вирушила до печери Дракар Тасо.
Пета підійшла до входу в печеру й зазирнула всередину. Вона побачила мене. Мої очі ввалилися в очні впадини, а мої кістки випирали по всьому тілу, як пагорби. М'язів у мене не було. Моя шкіра майже відокремилася від кісток. Волосся довге й скуйовджене спадало на спину, а пори по всьому тілу були зеленими. Руки й стопи були сухі й зморщені, потріскалися. Пета спочатку злякалася й хотіла втекти, подумавши що я привид. Потім вона згадала слова «твій кістлявий брат Топага… коли майже вмирав із голоду». Тому вона недовірливо запитала: «Ти людина чи привид?»
— Я Міла Топага!
Впізнавши мій голос, вона кинулася до мене й обняла з криком: «Брате! Брате!» А потім втратила свідомість.
Коли я побачив, що це моя сестра Пета, я відчув змішані почуття смутку й радості. Потрібно було багато часу, щоб привести її до тями. Вона закрила обличчя руками й плакала: «Мама так сумувала за тобою, що померла. Ніхто в селі не хотів мені допомогти. Страждання були занадто великими, й мені довелося піти жебракувати. Я завжди думала: чи живий мій брат? Якщо він живий, то має бути щасливим. Хто міг подумати, що ти тут у такому вигляді? Чи є хтось нещасніший у цьому світі, ніж ми з тобою?» Називаючи імена батька та матері, вона голосно плакала, кричала, била себе кулаками в груди й тупала ногами.
Я щосили намагався втішити її, але даремно. З сумом я заспівав сестрі Петі заспокійливу пісню.
Пета сказала: «Якщо це так, тоді те, чим ти займаєшся, чудове, але мені важко в це повірити. Якщо ти кажеш правду, то чому інші практикувальники Дхарми не такі, як ти? Навіть якщо не повна, але хоча б якась подібність має бути. Але я навіть ніколи не чула про такий вид практики, як у тебе». Говорячи це, вона почастувала мене вином та їжею. Я з'їв їжу й відразу відчув мудрість та ясність. Тієї ночі я значно підвищився у своїй практиці.
Наступного ранку Пета пішла, і моє тіло і розум відчували безмірне щастя, але також і гострий біль. У свідомості спливали різні хороші й погані зміни й ознаки. Хоча я посилено займався спогляданням, це не допомагало. Через кілька днів Дзесе принесла багато витриманого масла, заготовленого м'яса та глечик гарного вина. Вони прийшли з Петою саме тоді, коли я вийшов за водою. Коли я повернувся, то оскільки на мені майже не було одягу — тільки зелене оголене тіло — їм було ніяково дивитися на мене. Вони відвернулися і присіли осторонь. Потім обоє заплакали.
Коли я увійшов і теж присів, вони дали мені ячмінного борошна, м'яса, вина та олії.
Пета сказала: «Брате, за всіма мірками ти не виглядаєш, як людина. Може, тобі вийти й дістати трохи людської їжі? Я постараюся дістати тобі одяг».
Потім продовжила Дзесе: «У будь-якому разі тобі треба дістати їжу. Я теж подумаю, як дістати тобі одяг».
Я відповів: «Я не знаю, коли помру. Виходити та просити милостиню — це втрата часу, і це не має сенсу. Навіть якщо я помру від холоду чи голоду, я втрачу життя заради Дхарми і нітрохи не пошкодую про це. Можна відмовитися від практики в гонитві за їжею та одягом, наполегливо працювати, щоб накопичити статки. Можна добре харчуватися, добре одягатися та насолоджуватися бенкетами і випивкою з родичами та друзями. Можна витратити життя на спів та розмови про все поспіль, на сміх та жарти — це і є жалюгідне існування. Такий спосіб існування витрачає дорогоцінне людське життя, і я повністю відкидаю це. Тому немає потреби шукати для мене одяг, я не вийду просити милостиню. Нехай кожен подбає про себе сам!»
Пета сказала: «Ти ніби шукаєш страждань. Не знаю, з чого ти отримуєш задоволення. Схоже на те, що тобі подобається мучити себе!»
Я відповів: «Це не має особливого значення. Справжні страждання — у Трьох Нижніх Сферах. Але люди легко вчиняють злочини. Тих, хто сам спричиняє такі страждання, дійсно занадто багато. Я цілком задоволений своїм нинішнім станом». І потім я заспівав їм пісню про задоволеність.
Слухаючи мою пісню, Дзесе була вражена, тому сказала: «Те, про що ти говорив до цього, саме те, чим ти займаєшся зараз. Це справді чудово!»
А Пета відповіла: «Щоб мій брат не говорив, моє серце не може винести того, що в нього немає одягу та їжі. Я зроблю все можливе, щоб дістати тобі одяг. Ти говориш, що не підеш шукати їжу та одяг, оскільки вдосконалюєшся, й що не шкодуватимеш навіть, якщо помреш. Але, поки ти живий, мені все ще потрібно придумати, як дістати тобі їжу та вбрання».
Потім вони обидві пішли.
Після того, як я поїв хорошої їжі, муки, страждання, радості, а також перешкоди від думок ставали все сильнішими. У результаті я вже не міг практикувати. Я розгорнув листа Вчителя й прочитав його. У ньому були різні вірші про те, як усунути перешкоди та збільшити блага, а також як перетворити провину в заслугу й чесноту. Учитель конкретно нагадав мені, що зараз треба харчуватися гарною їжею. Моя безперервна важка практика утворила суттєві перепони у фізичному тілі (земля, вода, вогонь і повітря, відомі як Чотири Великі Елементи) для всіх агрегатів-частин у моїх енергетичних каналах. Оскільки я харчувався надто мізерно, у мене не було енергії, щоб розщепити їх.
Тому я випив трохи вина, принесеного Петою, поїв їжі, яку принесла Дзесі. Дотримуючись вказівок з листа, я старанно вдосконалював свідомість, енергію та візуалізацію. У мене відкрилися маленькі енергетичні канали, а також центральний енергетичний канал поряд із пупком. Виникло небувале відчуття благості, ясності та свободи від уявлень. Мій світ був невимовний. Чітке розуміння й усвідомлення заслуг та чеснот було твердим і глибоким, вони були здатні перетворити вину на заслуги та чесноти. Я дійшов ясного розуміння, що вся Дхарма, включно з реінкарнацією та нірваною, має кармічні взаємини. Погані вчинки ведуть до переродження, а доброта та свобода від мирських бажань ведуть до нірвани. В основі набуття особливих заслуг і чеснот лежить старанна практика й правильні вчинки. Сприяють цьому їжа та зрозумілі вірші. Вони зливаються воєдино у міру того, як назрівають можливості досягти Пробудження. Таким чином, я отримав велику впевненість в механізмі Мантраяни. Я також глибоко усвідомив, що заслуги й чесноти Пети та Дзесе, які забезпечили мене їжею, були неймовірними. Щоб віддячити їм, я дав Бодхі конкретну обітницю.
Я й далі старанно практикував вдосконалення й поступово виявив, що здатен протягом дня змінювати своє тіло за власним бажанням. Я також міг зависати в повітрі й проявляти всі види надздібностей. Вночі у снах я міг піднятися на вершину світу й ламати гори. Змінивши багато трансформованих тіл, я міг вирушити в чисті землі Будд слухати вчення про Дхарму, або читати лекції незліченним живим істотам. Моє тіло вже могло входити у воду й виходити з неї, входити у вогонь і виходити з нього, стали підвладні мені й різні інші надприродні перетворення. Відчуваючи в серці велике щастя, я намагався спробувати їх й практикував далі. Невдовзі я зміг вільно літати. Я злетів на вершину гори, щоб медитувати із всеосяжним краєвидом. Там я зміг виробити небувалу внутрішню теплоту.
Коли я летів назад у Дракар Тасо, то, пролітаючи повз маленьке село, побачив батька та сина, що орали поле. Батько був із тієї ж банди негідників, що й мій дядько. Він працював із плугом, а син орав яком. Син глянув угору й побачив мене. Він вигукнув: «Батьку, дивись! Хтось летить небом!» Він зупинився орати й дивився, як я лечу. Батько відповів: «А, нічого там дивитися. У Ньянци Карг'єн з К'янґатси син — демон. Він голодував, але з голоду не помер. Люди звуть його демоном Міла. Думаю, що це він. Дивись не потрап під його тінь, ори собі далі». Щоб не потрапити під мою тінь, старий дивак почав бігати й ухилятися. Його син сказав: «Так здорово бачити людину, що літає! Якби я міг літати, навіть якби я впав і зламав ноги, мені все одно хотілося б літати знову й знову».
У той час мені спало на думку, що я вже можу робити щось для користі живих істот, тому мені потрібно поширювати людям Дхарму. Але з'явилася божественна істота й сказала мені: «Удосконалюватися все життя, дотримуючись настанов Учителя, — тільки це правильно. У цьому світі немає нічого іншого, що поширювало б Дхарму та приносило б користь живим істотам більше, ніж твоя практика Дхарми». Я зрозумів, що присвячуючи все своє життя практиці, я зможу стати прикладом для майбутніх практикувальників. Це стане великим прикладом для живих істот та для методів навчання в майбутньому. Тому я вирішив далі медитувати в горах.
В голову прийшла така думка: «Я живу тут багато років. Поступово все більше людей приходять подивитися на мене. Той хлопець сьогодні бачив, як я літаю, боюсь, що сюди почне приходити ще більше людей. Залишившись тут, я можу знову поринути у вісім мирських турбот. В умовах спокус від демонів, слави й репутації, я можу не досягти досконалості. Краще мені поїхати практикувати в Чубар — священне місце, про яке говорив Майстер». Взявши із собою глиняний горщик для варіння кропиви, я покинув Дракар Тасо.
Оскільки я довгий час практикував як аскет, то був фізично слабким. Шматки одягу волочилися по землі і на узбіччі дороги я випадково спіткнувся. Мотузка обірвалася, й горщик розбився. Купа свіжої зеленої кропиви, яка була всередині, розсипалася по землі. Побачивши це, я подумав про принцип непостійності та твердо вирішив покинути цей земний світ. На схилі пагорба я побачив мисливця, який щось їв. Він підійшов до мене і, побачивши, що я тримаю уламки горщика, запитав: «Горщик уже розбитий. Навіщо ви все ще його несете? Ви такий худий і зелений. Що з Вами сталося?»
Я коротко розповів йому свою історію вдосконалення. Він відповів: «Це настільки велично! Як щодо того, щоб піднятися на пагорб і пообідати з нами? Я пішов за ним на пагорб, де сиділо ще кілька мисливців. Один із них сказав: «Гей, друже. Я бачу, що в тебе добрі очі. Якби ти використовував методи своєї аскетичної практики для чогось у суспільстві, то їздив би на доброму коні, подібному до лева, і в тебе була б найкраща худоба та слуги. Поки ти багатій, ніхто не посміє використовувати тебе, ти жив би дуже комфортно. Або щонайменше ти міг би зайнятися торгівлею, щоб підтримувати життя та жити в достатку. І навіть якби твої нещастя тривали, ти, принаймні, міг би служити в когось, в тебе було б достатньо їжі та одягу, щоб не мерзнути. Це було б набагато краще, ніж твоє нинішнє становище. Можливо, раніше ти не знав, що робити, але тепер слідуй за моєю порадою і це точно піде тобі на користь».
Інша літня людина продовжила: «Годі тобі! Не кажи нісенітниці. Схоже, він справжній удосконалювальник і не слухатиме мирських людей, подібних нам. Досить базікати. Пане, у вас дуже гарний голос. Будь ласка, заспівайте нам!»
Я відповів: «Дивлячись на мене, ви думаєте, що я найжалюгідніша людина. Але в цьому світі ви, можливо, не знайдете нікого, хто був би благословеннішим і щасливішим ніж я».
Я залишив мисливців і вирушив у Чубар. Прибувши до Дінгрі, я зупинився на узбіччі дороги й ліг трохи відпочити. Повз мене проходили кілька дівчат, гарно одягнених на збори практикувальників Дхарми. Бачачи моє виснажене тіло, одна дівчина сказала: «Подивіться! Яка жалюгідна людина! Нам треба дати клятву, щоб у нас не були такі тіла в наших наступних переродженнях».
Інша дівчина сказала: «Бідна людина! Будь-хто, хто його бачить, відчуває смуток».
Попри все, я думав про це так: «Які жалюгідні ці неосвічені живі істоти!» Я не міг стримати сильного почуття жалю до них. Я встав і сказав: «Прошу вас, не говоріть так і не жалійте мене. Чесно кажучи, якби ви присяглися отримати таке людське тіло як у мене, то вам було б складно цього досягти. Думаєте я вартий жалю? Вам шкода мене? Скажу вам, що це ваші хибні погляди — ось що воістину сумно; також викликає жаль невігластво».
Одна з дівчат сказала тій, що стояла поряд з нею: «Це Міларепа! Ми дивилися тільки на інших і не дивилися на себе. Ми говорили неприйнятні речі, попросимо у нього вибачення й дамо клятву».
Дві з них підійшли до мене, кланяючись, і вибачилися. Вони дали мені сім черепашок, як підношення. Інші дівчата теж уклонилися мені й попросили навчити Дхармі.
Прибувши в Дрін, я докладно розпитав про ситуацію в Чубарі та Кійпуку й вирішив медитувати в Кійпук Німа Дзонг (Цитадель благодатного сонця). Я пробув там кілька місяців, і моє пробудження швидко прогресувало. Жителі Дріна часто давали мені їжу, як підношення. Іноді мене відвідували люди. Поступово я почав відчувати, що це може завадити мені медитувати, тому почав думати про те, щоб поїхати звідси і медитувати на віддаленій горі, як наставляв Майстер.
На той час Пета роздобула трохи вовни й зіткала полотно. Вона принесла його до Дракар Тасо, але мене вже там не було. Тоді вона почала розпитувати скрізь про мене. Хтось сказав їй: «Тут був йог, який виглядав як кропивна комаха, він йшов на південь». Знаючи, що це я, вона вирушила шукати мене на південь. Дорогою вона зустріла ламу Барі Лотсаву, який проводив збори Дхарми. Він сидів на кількох шарах підстилок під великою парасолею з яскравими шовковими стрічками, які майоріли у нього над головою від вітру. Його молодші учні дмухали в мушлі або пили вино та чай. Збори були жвавими, було багато слухачів. Побачивши це, Пета подумала: «Коли інші люди навчаються Дхарми, вони можуть ось так святкувати. Але те, чому навчається мій брат, справді незвичайне. Він тільки шукає собі страждань й не отримує жодної користі. Люди з нього глузують, навіть його родичі змушені червоніти. Зустрівшись із братом цього разу, мені треба з ним докладно поговорити. Сподіваюся, він зможе стати учнем цього лами».
На зборах Пета цікавилась, де я перебуваю, хтось сказав їй, що я в Кійпуку. Вона залишила Дрін і знайшла мене в Кійпуку. Побачивши мене, Пета сказала: «Брате, Дхарма якої ти вчишся, не дає тобі їжі та одягу. Це дуже ганебно, і я відчуваю себе принижено. Крім того, у тебе навіть немає чим прикрити нижню частину тіла. Це виглядає жахливо. Будь ласка, візьми цю вовну і прикрийся нею!
Подивися на інших, хто навчається Дхарми. Подивися на Барі Ламу. Він сидить на кількох шарах підстилок під парасолею. Одягнений в шовк та сатин, п'є чай і вино. На його збори приходять натовпи людей, а його учні дмуть в мушлі в оточенні незліченних багатств. Це справді приносить користь живим істотам, родичам та друзям, і всі задоволені. Тому, гадаю, він найкращий з усіх практикувальник Дхарми. Може, ти спробуєш стати його учнем? Навіть якщо ти будеш наймолодшим ламою, ти все одно житимеш у комфорті. Подумай про свою Дхарму і моє життя. Боюся, що ми з тобою так довго не проживемо». З цими словами вона почала голосно схлипувати.
Я сказав Петі: «Будь ласка, не говори так. Ти та інші можуть відчувати сором за мою наготу. Але, на мою думку, це тіло, що мають усі, і немає нічого ганебного в тому, що його видно. Таким мене принесли батьки на цей світ, чого тут соромитися? Деякі люди знають, що не потрібно чинити злочинів, але все одно безсоромно роблять погані справи, і їхні батьки хвилюються. Вони обкрадають Три коштовності (Будда, Дхарма, буддійська спільнота). Заради задоволення своїх егоїстичних бажань вони використовують різні способи, щоб обдурити живих істот, шкодять собі та іншим. Божества зневажають таких людей, і такі люди справді погані. Вони грішні у цьому житті, будуть грішні у майбутньому. Крім того, ти думаєш, що тіло отримане від батьків ганебне, але коли наші батьки привели нас у цей світ, у тебе не було цих великих грудей. Чому ж ти тепер їх соромишся?
Ти думаєш, що я практикую, як аскет, без їжі та одягу тому, що не можу їх роздобути. Це не так. Причина в тому, що я, по-перше, боюся страждань Трьох Нижніх Сфер; по-друге, я розцінюю реінкарнацію, як щось лячне, це схоже на те, як живу людину кидають в яму з вогнем. Мені огидні хаос, що панує в цьому земному світі, де люди борються один з одним за славу й вигоду, а також за ці вісім мирських турбот. Для мене це так само огидно й нудно, як блювання хворої людини. Бачити ці речі подібно до того, як бачити плоть убитих батьків, серце наповнюється невимовною скорботою. Третя причина полягає в тому, що Майстер Марпа наставив мене відмовитися від восьми мирських турбот та хаосу й не прив’язуватися до їжі, одягу та інших умовностей. Він просив мене жити на безлюдній віддаленій горі й залишити всі надії та думки про це життя, присвятивши себе вдосконаленню. Тому моя аскетична практика — це насправді дотримання настанов Майстра.
Дотримуючись вказівок Вчителя на практиці, я приношу користь не тільки собі, а й усім живим істотам у довгостроковій перспективі. Ми живемо в цьому світі й можемо померти будь-якої миті. Замість турбот про вісім мирських турбот, я волію отримати остаточне звільнення. Щодо того щоб, як ти сказала, стати учнем Барі Лами, то це взагалі смішно. Якби я хотів досягти чогось в цьому суспільстві, то займав би становище не нижче, ніж у самого Барі Лами. Але оскільки я хочу досягти статусу Будди в цьому житті, то вибрав аскетичну практику. Сестро Пето, тобі також слід забути про вісім мирських турбот і добре вчитися Дхарми. Ходімо зі мною, твоїм братом, будемо вдосконалюватись в засніжених горах. У майбутньому користь, яку отримаємо ми та інші живі істоти, осяє все подібно до сонця».
Почувши це, Пета відповіла: «Вісім мирських турбот, про які ти згадав, приносять щастя в цьому людському світі! Нам не слід відмовлятися від них! Ти добре знаєш, що не зможеш досягти того ж, що й Барі Лама, але спеціально наводиш багато гучних аргументів, щоб приховати це. Ти хочеш, щоб я мерзла на засніжених вершинах без їжі та одягу? Я не буду цього робити! Не знаю, куди я вирушу в майбутньому. Брате, будь ласка, не бігай всюди, як переляканий олень, якого переслідує собака. Може, просто залишишся тут? Ти можеш удосконалюватись, я зможу легко тебе знайти. Схоже, місцеві жителі вірять у тебе. Тож тобі найкраще залишитися тут надовго. Будь ласка, хоча б залишся тут на кілька днів і насамперед змайструй собі накидку, щоб прикритися. Зараз я піду і повернуся за кілька днів».
Так, я пообіцяв Петі, що залишусь там ще на кілька днів. Вона вирушила до Дріну просити милостиню.
Коли Пета пішла, я розірвав вовняне полотно на кілька шматків. З найбільшого зробив велику шапку, здатну покрити всю мою голову. З іншого шматка зробив кілька черевиків. Третій шматок я розірвав на двадцять маленьких: для десяти пальців рук і десяти пальців ніг. Я також зробив чохол для інтимних органів.
Через кілька днів Пета повернулася і запитала, чи я пошив одяг. Я відповів, що так і показав їй чохол.
Вона побачила його й закричала: «Брате! Ти не людина! Яка ганьба! Я тяжко випрошувала їжу, щоб обміняти її на вовну, а ти перетворив її на лахміття. Ти все зіпсував! Деколи здається, що ти так старанно практикуєш, що в тебе немає вільного часу. Де ти знайшов час на такі жарти? Ох! Ти справді начебто не людина».
Я відповів: «Я людина праведна, тому не роблю непотребу. Я ясно розумію, що є ганебним, бо дотримуюся всіх заповідей і обітниць. Ти, сестро, думаєш, що мої оголені органи погано виглядають й тобі соромно за мене, але я не можу їх відрізати. Тому, хоча це забрало деякий час від мого вдосконалення, я терпляче зробив ці чохли, щоб заспокоїти тебе. Я також подумав, якщо оголення кінцівок нижньої частини мого тіла ганебне, то всі мої пальці, стопи та голова — всі інші кінцівки — теж соромно показувати. Тому я зробив чохли і для них. Я не витрачав даремно вовну. Я просто зробив з неї чохли, щоб прикрити інтимні місця. Насправді ти, схоже, краще за мене знаєш, що є ганебним. Якщо мої інтимні органи ганебні, то як щодо твоїх? Як щодо тих людей, які накопичують ганебну долю? Вона нічого не сказала у відповідь. Вона була така зла, що її обличчя посиніло й відливало сірим.
Я продовжив: «Люди у цьому світі розцінюють те, що не ганебне, як ганебне, а ганебне вважають нормальним. Вони шкодять людям, обманюють їх, творять карму та грішать, й не думають, що це ганебно».
Обличчя Пети все ще було синьо-сірим. Виймаючи для мене їжу та масло з сумки, вона сказала: «Ти ніколи не робиш так, як я прошу. Але я, як і раніше, не можу залишити свого брата в такому становищі. Будь ласка, поїж, а я спущусь з гори й роздобуду ще їжі». Вона збиралася йти, а я подумав: «Невже серце Пети не може бути врятоване Дхармою?» Тому я сказав їй: «Не поспішай. Залишся тут, доки їжа не закінчиться. Залишаючись тут, навіть якщо ти не практикуватимеш Дхарму, принаймні не творитимеш нову карму біля підніжжя гори. Будь ласка, залишся тут на кілька днів».
Пета залишилася. У ці дні я намагався пояснити їй принципи, пов'язані з хорошими вчинками й винагородою, а також з кармою й відплатою. Вона поступово почала трохи розуміти буддійську Дхарму. Її настрій також трохи змінився.
Якщо ви хочете дізнатися, що було далі, прочитайте частину 10.
Всі матеріали, опубліковані на цьому веб-сайті, захищено авторським правом Minghui.org.
Категорія: Традиційна культура
