(Minghui.org) Я хотіла б поділитися деякими історіями, які трапилися зі мною більш ніж за 20 років самовдосконалення за Фалунь Дафа.
Дитинство в атмосфері страху
Я народилася у 1950-х роках. Мій батько був чиновником, допоки компартія Китаю (КПК) не затаврувала його як «правого». У віці 29 років його відправили до трудового табору. Мені тоді було всього два роки, а моя мама була вагітна моїм молодшим братом. Поки батько перебував у виправно-трудовому таборі, ми з мамою жили в дідуся по материнській лінії в місті Ченде провінції Хебей. Щоби прогодувати сім'ю, мама влаштувалася на роботу.
Перед закінченням терміну ув'язнення у виправно-трудовому таборі батько якось сказав: «У моєму рідному місті людям не вистачає їжі». Через ці слова влада подовжила йому термін ув'язнення, і я побачила батька лише через п'ять років. Тоді нашу сім'ю відправили до сільської місцевості на околиці одного з міст провінції Ляонін. Мама звільнилася з роботи в Ченде, щоб ми всі знову опинилися разом.
Наше мирне сімейне життя тривало недовго. Незабаром батькові навісили ярлик «контрреволюціонер» і почали піддавати публічним засудженням та побиттям. Нас із братом називали «собачим поріддям», і ми жили в атмосфері постійної дискримінації. У ті часи взимку в шкільних класах топили печі, і однокласники брата розпеченою кочергою припікали його ватник і обличчя, при цьому додаючи: «Подивимося, чи будеш ти, негіднику, поводитися пристойно».
Під час кампанії «Чотири чистки» [кампанії проти поміщиків і класових ворогів] мого діда по батьківській лінії було визнано поміщиком, і його сім’ю виселили з житлового комплексу в маленьку глинобитну хатину площею менш ніж десять квадратних метрів. Коли 1966 року почалася «Культурна революція», родина діда знову стала мішенню переслідування. Діда та кількох інших людей, яких звинуватили так само, били щодня. Знущання підірвали здоров'я діда, і він помер.
Мій дід по материнській лінії, який жив у місті Ченде, до приходу до влади компартії Китаю володів фабрикою, але після встановлення комуністичного режиму був змушений передати державі все. Попри те що йому було вже понад 70 років, під час «Культурної революції» його щодня піддавали публічним засудженням і побиттям, при цьому він продовжував працювати на фабриці — мити лінолеум. Зрештою він захворів, і мама, взявши із собою мого молодшого брата, поїхала доглядати його. Ми залишилися з батьком одні.
У ті роки батька майже щовечора змушували ходити на публічні засудження та побиття. Боячись залишатися вдома сама, я часто супроводжувала його, але там мені ставало ще страшніше: я бачила, як сімох-вісьмох осіб виводили на сцену, де вони ставали колінами на лаву шириною всього кілька сантиметрів, після чого їх били шкіряними батогами й ременями. Іноді їх били кулаками та ногами. Тим, хто падав, наказували підійматися і знову ставати навколішки на лаву. Їхні обличчя були опухлими від побоїв.
Як же я мріяла, щоб хтось допоміг нам із батьком! Але ніхто не наважувався це зробити. Я дуже сумувала за мамою та сподівалася, що вони з братом скоро повернуться. Я бігала до стежки, якою мама пішла із села, і щодня відчайдушно чекала на її повернення!
Якось я важко захворіла на свинку. Слинні залози запалилися і набрякли так, що стали розміром із чималу парову булку, тож при ходьбі мені доводилося підтримувати їх рукою. Коли батько попросив свого бригадира про вихідний, щоб відвести мене до лікаря, той не тільки відмовив йому, а й різко сказав: «Буде менше клопоту, якщо ця сволота помре». Коли біль став зовсім нестерпним, батько взяв мене із собою та відвів прямо до свого начальника. Побачивши, наскільки я серйозно хвора, той нарешті погодився. У комунальній лікарні кремезний лікар, на прізвище Тун, сказав нам, що потрібно зробити невеликий розріз, щоб випустити гній і кров. Але через мій статус «сволоти» операцію довелося проводити без анестезії. Батько, не маючи сили стримати сліз, міцно тримав мене, поки я кричала від болю.
Тоді я навчалася в початковій школі, і партійна робоча група відвідувала мене майже щодня, вимагаючи, щоб я донесла на батька. Я відповіла їм: «Батько тільки казав мені добре навчатися. Він не робив жодних контрреволюційних зауважень». Через мою відмову мене на три місяці відсторонили від занять у школі.
Приблизно влітку 1976 року дядько Лі з нашого села не витримав тривалих публічних засуджень та тортур, а також заяви доньки про те, що вона зрікається його, і наклав на себе руки, отруївшись квасцями.
Цей випадок пробудив у мене страх втратити батька, тому я уважно спостерігала за ним. Одного разу, невдовзі після смерті дядька Лі, батько змолов мішок зерна сорго, а потім ще мішок кукурудзи на борошно та сказав мені: «Коли стане спекотно, залишай мішки відкритими, щоб зерно не запліснявіло і в ньому не завелися комахи».
Якось уночі я прокинулася і виявила, що батька немає вдома. Не зважаючи на темряву і страх, я в розпачі побігла до закруту річки. Біля гаю я побачила батька, який збирався повіситися. Я підбігла до нього, обійняла й ридаючи вигукнула: «Тату, ти не можеш померти! Я не зможу жити без тебе!» Батько відштовхнув мене та сказав: «Будь ласка, відпусти мене! Я більше не можу це терпіти».
Я благала батька, обхопивши його ноги: «Тату, якщо завтра знову публічні збори, нехай б'ють мене! Я візьму ті удари за тебе! Тату, мені страшно! Я хочу додому!»
Я кричала так голосно, що батько злякався. Якби в партійній робочій групі довідалися про його спробу самогубства, то покарали б ще суворіше. Прислухавшись до моїх благань, батько зупинився та відвів мене додому. Тільки тоді я зрозуміла, що ті два мішки із зерном батько приготував, щоб я могла прожити після його смерті. Всупереч побоям і критиці, батько продовжував жити заради мене.
Зрештою дідусь по материнській лінії, який жив у Ченде, помер від раку. Мама та молодший брат, провівши його похорон, повернулися додому.
Можна сказати, що моє дитинство, юність і молодість пройшли під егідою тиранії КПК.
У 1980 році режим КПК визнав мого батька «реабілітованим» і зняв з нього ярлик «правого». В очах співвітчизників КПК виправила свою помилку. Але хіба можна компенсувати роки страждань лише словом «реабілітація»? Провівши половину життя під гнітом тиранії КПК, батько сильно постраждав від тортур, що позначилося на його здоров'ї. У нього розвинувся рак шлунка, і ледве доживши до 1985 року, він помер у віці 62 років.
Покращення фізичного та психічного здоров’я завдяки практиці Фалунь Дафа
Оскільки з дитинства я була свідком публічних осудів батька, то це завдало моїй психіці важкої травми. Я часто страждала від судом, які не проходили навіть після заміжжя. Крім того, з часом з'явилося ще більше захворювань, які посилили мої страждання.
У 1997 році я дізналася про Фалунь Дафа (або Фалуньгун) і почала займатися цією практикою. Фалунь Дафа очистив моє тіло і вилікував усі мої хвороби. З того часу я щиро поклялася, що хоч які труднощі постануть на моєму шляху, я неухильно вдосконалюватимусь і слідуватиму за Вчителем Лі до кінця.
Скалічена тортурами
У липні 1999 року, після того, як КПК розпочала переслідування Фалуньгун, мене заарештували в Пекіні під час спроби виступити проти цих репресій. Потім мене відпустили. У жовтні 2000 року мене знову заарештували й доставили до відділу охорони державної безпеки повіту. Там мені сказали: «Ми все знаємо про твою ситуацію. Тобі краще зізнатися». Від мене хотіли дізнатися імена моїх співучнів. Коли я відмовилася відповідати, вони зірвали з мене пальто, змусили опуститися на коліна та притисли до підлоги. Двоє співробітників почали наступати мені на п'яти, при цьому осипаючи лайками.
Через деякий час вони зв'язали мене мотузкою, так туго затягнувши її на шиї, що я ледве могла дихати. Від цього на шиї досі залишився слід. Потім вони стали тягти мене за волосся і бити головою об стіну. Біль був настільки сильним, що я втратила свідомість. Пізніше я почула крики, але не могла розплющити очі. Потім хтось крикнув: «Облийте її водою!» Прийшовши до тями, я виявила, що через біль не можу навіть сісти. На голові були численні ґулі розміром з яйце, а свідомість сплутана й неясна. Побачивши, що я не можу підвестися, поліціянти почали штовхати мене в груди своїми шкіряними черевиками, поки я знову не знепритомніла. Прийшовши до тями, я зрозуміла, що мій кишківник випорожнився. Я попросила відвести мене в туалет, але поліціянти сказали, що не дозволять, навіть якщо мої кишки випадуть. Так мене, жінку близько п'ятдесяти років, поліція била без перерви понад вісім годин.
Близько другої години ночі кілька поліціянтів затягли мене до камери центру ув'язнення. Через деякий час у мене почалися судоми в ногах, які не припинялися аж до світанку.
Наступного ранку мене витягли з камери для подальшого допиту. Шестеро поліціянтів побили мене, а оскільки я продовжувала відмовлятися говорити, вони вивихнули мені плече. Я терпіла нестерпний біль і мовчала. Потім вони відправили мене назад до камери центру ув'язнення.
На третій день мене витягли з камери о восьмій ранку. Стверджуючи, що їхні дії спрямовані на моє благо, вони сказали: «Якщо ти назвеш ім'я когось із практикувальників, ми відпустимо тебе додому». Біль був настільки сильним, що я ледь залишалася притомною, але все одно не вимовила жодного слова.
На четвертий день мене відвели до кімнати, де я побачила своїх рідних. Начальник зміни сказав нам, що в нас є пів години, і моя молодша сестра обійняла мене й заплакала. Мій дядько, якому було понад 70 років, попросив: «Просто скажи їм усе, що від тебе вимагають! Жодна людина не витримає таких тортур». Очі мого брата були червоні від сліз. Він простягнув мені руки: «Сестро, усі ці роки ми переживали за тебе. Як нам жити далі, якщо ти нас покинеш?» Потім сестра опустилася на коліна біля моїх ніг, благаючи здатися.
Моє серце було розбите. Попри скоєні злочини, КПК залишалася недоторканною. Натомість мої близькі були змушені підкорятися примхам КПК і могли лише переконувати мене слідувати її волі. Тільки зла сутність може змушувати свій народ обирати між сім'єю та вірою. Стримуючи сльози, я сказала їм, щоб вони поверталися додому без мене.
На п'ятий день уранці поліціянти вивели мене з камери та знову побили. Побачивши, що я, як і раніше, не йду на поступки, вони змінили тактику й почали мене вмовляти: «Ти бачила свого Вчителя? Навіщо це тобі? Ми маємо робити все, що нам скаже Цзян Цземінь. Коли твій Учитель стане президентом цієї країни, я впевнений, що тебе призначать прем’єр-міністром». Я відповіла: «Практикувальники байдужі до влади людей».
Потім я пояснила їм, чому Цзян Цземінь так завзято переслідує Фалунь Дафа, розповіла про те, що практикою Фалунь Дафа займаються люди по всьому світу й уряди різних країн підтримують Фалуньгун. Я розповіла їм про страждання, які мені довелося пережити під час «Культурної революції», і про те, що в різні епохи Будди спускалися на Землю, щоб рятувати людей. Я також сказала: «У кожного з нас є власна думка. Якби Фалуньгун справді був чимось поганим, хіба тоді потрібна була така масштабна пропагандистська кампанія та стільки ресурсів, щоб очорнити цю практику? Цзян Цземінь планував викорінити Фалуньгун за три місяці, але чому дедалі більше людей починають практикувати? Фалуньгун подолав національні кордони, расові, культурні та мовні бар'єри, і він уже поширився по всьому світу. Заради вас самих, заради ваших близьких, будь ласка, ставтеся до Дафа з добротою!» Вони були приголомшені, і втративши дар мови, допомогли мені повернутися в камеру. Коли ми йшли довгим коридором, ув'язнені скупчилися біля вікон і з великим захопленням спостерігали за мною. Дехто навіть підіймав вгору великий палець на знак схвалення і казав: «Ваш Учитель справді великий!»
На шостий день поліціянти відвели мене до кімнати центру ув’язнення. Один із них сказав: «Тебе напевно засудять до ув'язнення. На момент звільнення ти вже будеш старою. Хіба ти не можеш нічого сказати, щоб урятувати себе?» Інший додав: «Не гнівайся на нас, хоча ми й побили тебе. Якби ти розповіла нам те, що потрібно, то тебе б не били». Я підвелася, щоб піти, але через травми мало не впала. Після того як мене відвели назад у камеру, я не змогла стати на ноги. Інші практикувальники доглядали мене, а деякі ув'язнені передавали через ґрати камери локшину швидкого приготування та яблука, кажучи про те, який хороший і дивовижний Фалуньгун! На жаль тоді, я не могла нічого їсти.
Минуло понад місяць, і мене знову відвели на п'ятий поверх відділу охорони державної безпеки повіту. До кімнати увійшов міський керівник «Офісу 610» у супроводі кількох людей. Не сказавши жодного слова, він відвів мої руки назад, схрестив їх по діагоналі за спиною і надів наручники. Потім він засунув пивну пляшку в проміжок між моїми руками та спиною, і туго затягнувши, злобно сказав: «Навіть найвитриваліша людина не протримається й години. За дві години людина стає калікою. Це покарання змусить зізнатися навіть найзапеклішого вбивцю». Пізніше він сказав: «Ми готували для тебе план аж до ранку, не маючи можливості піти додому. Чого ти намагаєшся досягти?»
Вони не тільки тримали мене в кайданках, а й били кулаками та ногами. Приблизно через годину мої руки та кисті набрякли, стали гарячими й заніміли. Тоді цей керівник, який очевидно знав свою справу, підійшов і міцно стиснув мої руки. Біль був такий сильний, що здавалося, ніби кістки розчавлюються. Піт стікав по обличчю, і мене занудило. У цей момент я згадала слова Вчителя:
«А мені потрібні тверді й праведні учні — алмазнонетлінні Великі Просвітлені». («Усунути перешкоди», Суть сумлінного вдосконалення 2)
Я сказала собі, що ніколи не здамся.
Через деякий час цей чоловік знову підійшов до мене, однією рукою він відкинув моє волосся назад, а іншою схопив за підборіддя й потягнув вниз, при цьому злісно промовивши: «Я займаюся розслідуваннями вже понад 20 років. Будь-який злочинець усе мені розкаже. Я просто не вірю, що ти не заговориш». Пройшло три години й десять хвилин, а я, як і раніше, не промовила жодного слова. Їм час було йти на обід і довелося зняти з мене наручники, після чого я знепритомніла. Щоб привести мене до тями, попри сильний мороз, керівник облив мене холодною водою. Потім він запитав: «Ти повторювала напам'ять вчення свого Вчителя (щоб витримати все це)?» Я відповіла: «Так». Він скептично сказав співробітникам: «У неї довгі руки. Ми не розтягнули їх до межі».
За три дні мене знову вивели з камери. Начальник «Офісу 610» привів із собою двох незнайомих мені людей і сказав: «Тут зібралися всі важливі особи з міста й повіту. Чи ти поступишся?» Мене мучив жахливий головний біль і нудота. Щойно мене почало нудити, як я знепритомніла. Зрозумівши, що через завдані мені важкі травми, я не пройду медичну комісію, яка необхідна для поміщення в тюрму або виправно-трудовий табір, поліціянти вирішили заробити й вимагали від моєї родини 10 000 юанів в обмін на моє звільнення.
Травми, які я тримала під час останньої сесії тортур, позбавили мене можливості самостійно доглядати себе протягом наступних трьох років. Мені була потрібна допомога у всьому. Навіть вмиватися, розчісуватися й одягатися мені доводилося за допомогою рідних.
Відправлення праведних думок і цитування Фа для протидії промиванню мізків
У 2010 році мене знову заарештували та допитали в міському відділенні поліції. Я зберігала спокій, ясність розуму і не боялася, бо знала, що Вчитель поряд зі мною. Я відмовилася щось підписувати й натомість розповіла поліціянтом про Фалунь Дафа. «Я нічого не підпишу», — заявила я. «Якщо ти не підпишеш, я підпишу за тебе», — сказав один із них. «Дитино, — відповіла я, — наша зустріч — це доля. Без цієї можливості ми б залишилися незнайомцями. Фалунь Дафа — це Закон Усесвіту. Без Дафа не існувало б навіть Землі. Твоя професія зобов'язує тебе забезпечувати дотримання справедливості, тому ти маєш бути доброю людиною. Якщо ти дійсно хочеш підписати за мене, просто напиши: „Фалунь Дафа несе добро“. Це принесе користь тобі та твоїм нащадкам». Поліціянт прислухався до моєї поради й написав на папері: «Фалунь Дафа несе добро». У той момент я була зворушена до сліз.
За кілька днів мене відправили до виправно-трудового табору Масаньцзя. Усю дорогу туди я кричала: «Фалунь Дафа несе добро! Фалунь Дафа — це Закон Усесвіту!»
У таборі Масаньцзя охоронці призначили двох наглядачів, які мали супроводжувати мене цілодобово, щоб «перевиховати». До мене також приставили кількох колишніх практикувальників, які зреклися Фалунь Дафа. Дізнавшись, що ці колишні практикувальники не можуть навіть прочитати напам'ять «Лунь Юй» Учителя, я взялася навчити їх і впоралася з цим за 10 днів. Після цього охоронці надсилали до мене різних людей з інших міст, сподіваючись змусити мене змінити свою думку. Однак завдяки моїм сильним праведним думкам їхні зусилля виявилися марними.
Протягом року, проведеного в Масаньцзя, я безперервно відправляла праведні думки й цитувала напам'ять канони Вчителя Лі, такі як «Місце» та «Лунь Юй».
Використання будь-якої можливості для роз'яснення правди
Зазвичай я супроводжую дочку та онуків у їхніх поїздках на літні та зимові канікули. Я намагаюся роз'яснювати правду про переслідування Фалунь Дафа, хоч куди їду. Якось у літаку поряд зі мною сидів молодий хлопець. Я хотіла роз'яснити йому правду, але зрозуміла, що існує ризик того, що він повідомить про мене владі. Я подумала: «Щойно ми вийдемо з літака, я вже не матиму такої можливості. Я — учениця Дафа періоду Виправлення Закону, моя місія — роз'яснювати правду та рятувати людей. Я маю діяти відповідно до вимог Фа». Я розповіла цьому молодому чоловікові правду, і він погодився вийти з КПК і організацій, що їй належать.
Іншого разу я брала участь у спробі врятувати сина співучениці, якого незаконно заарештували та позбавили права на побачення. Ми взяли із собою матеріали для роз'яснення правди та відвідали міське управління поліції, щоб оскаржити арешт. Співробітник, який нас прийняв, прочитав матеріали, а потім передав їх молодому чоловікові, який сидів поруч із ним. Той запитав: «Звідки це у вас?» Я відповіла:«Отримати їх — благословення. Прочитайте і все зрозумієте. Це забезпечить вам світле майбутнє». Моє щире бажання допомогти всім живим істотам зворушило співробітника, і він сказав: «Візьміть таксі до Управління в'язниць і там повідомте, що вам не дають дозвіл на побачення».
Якось я пішла до Народного суду проміжної інстанції, щоб взяти участь у порятунку співучня. Я трохи злякалася, бо для реєстрації треба було показати посвідчення особи. Але я зібралася з духом, думаючи про те, що Вчитель і Дафа завжди поряд зі мною. Увійшовши всередину, я зустрілася з двома суддями та розповіла їм про Фалунь Дафа. Спочатку вони просто відверталися від мене, намагаючись ігнорувати, а коли я продовжила говорити, один із них підвівся і вийшов у коридор, щоб сховатися від мене. Я кілька разів підходила до нього, і врешті змогла переконати змінити своє ставлення до Дафа. Я також переконала іншого суддю в тому, що Фалунь Дафа — хороша та корисна практика. Зрештою, один із них сказав мені, що практикувальника, за якого я питала, уже везуть до в'язниці. Якщо швидко взяти таксі, його можна ще наздогнати. Я знала, що навряд ще матиму привід приїхати до цього суду знову, тому продовжила та попросила їх вийти з КПК. Я сказала: «Моє найбільше бажання — щоб ви врятувалися. Я не хочу, щоб хтось із нас після прощання залишився жалкували». Після того як я розповіла їм про хвилю виходів з КПК і її організацій, один із суддів вийшов з-за свого великого столу, підійшов до мене, і потиснувши руку сказав: «Дякую, старша сестро». Я була глибоко зворушена. Зрештою, обидва судді пообіцяли більше не підписувати жодних документів пов’язаних зі справами Фалуньгун, і я допомогла їм вийти з КПК.
Після цього я більше не відчувала страху і відвідала ще багато інших міст, беручи участь у порятунку практикувальників Фалунь Дафа.
Уже понад 20 років Дафа допомагає мені долати випробування та труднощі. Зараз мені вже понад 70 років. Ми з дочкою твердо йдемо шляхом самовдосконалення, прокладеним Фалунь Дафа, і майже щодня виходимо, щоб роз'яснювати людям правду. Озираючись назад, я не можу висловити словами свою подяку. Протягом усіх цих років статті співучнів, у яких вони ділилися своїм досвідом, допомагали мені йти правильним шляхом. Сьогодні я теж набралася сміливості, щоб розповісти співучнями свою історію самовдосконалення. Сподіваюсь, що ми зможемо продовжувати разом удосконалюватися, добре виконувати три справи, доручені Вчителем, і повернемося з Учителем додому.
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
