(Minghui.org) Найщасливішою миттю свого життя я вважаю той день, коли 22 роки тому мені пощастило побачити Вчителя Лі Хунчжи, засновника Фалунь Дафа.
30 грудня 1998 року стояла сонячна, але вітряна погода. Того дня, як і завжди, з п'ятої до сьомої ранку я разом з іншими практикувальниками виконував п'ять комплексів вправ Фалунь Дафа в спортивному залі військової академії, де викладав. Після цього ми разом вивчали Фа в іншому корпусі. Близько восьмої години ранку до аудиторії раптом забігла моя мати (на той час я не мав мобільного телефону) й сказала, щоб я негайно зателефонував одному практикувальнику. Я набрав номер і почув схвильований голос: «Учитель тут! Швидше приїжджай до мене додому!»
«О! Учитель тут!» Я буквально злетів із п'ятого поверху на перший і стрімко побіг до воріт. Академія розташовувалася на околиці міста біля підніжжя Південної гори й була закритим студентським містечком. Автомобілям суворо заборонялося зупинятися біля входу, але коли я підійшов до воріт, то побачив, як із таксі, що щойно під'їхало, виходить пасажир. Здавалося, ніби машина чекала саме на мене. Я сів у таксі й дуже швидко дістався будинку співучня.
Увійшовши до під'їзду, я відразу піднявся нагору. У вітальні на другому поверсі я побачив нашого милосердного Вчителя, який сидів на дивані. Там уже зібралося близько 80 практикувальників із нашого району. Вони заповнили балкон та інші кімнати й слухали лекцію Вчителя. Я привітався з Учителем і сів на відведене для мене місце. Між нами стояв лише журнальний столик.
Я дивився на Вчителя й був настільки схвильований, що майже нічого не запам'ятав із того, про що він говорив. Я бачив, що багато практикувальників плакали.
Найбільше мене вразив момент, коли Вчитель, піднявши вгору вказівний палець лівої руки й поклавши на нього долоню правої, пояснював нам, що таке «небеса» і що таке інші простори. Раніше я часто чув, як практикувальники розповідали про дивовижні речі, які вони бачили в інших просторах, але сам нічого не бачив і не розумів, про що вони говорять. Проте в ту мить, коли Вчитель підняв угору палець, я відчув існування іншого простору, неосяжність Усесвіту, його глибину та велич Фалунь Дафа. Моє розуміння світу, життя й людських цінностей докорінно змінилося.
Потім Учитель запитав, чи є в когось запитання. До цієї зустрічі я мав багато запитань, які часто обговорював зі співучнями. Але в той момент у голові все ніби спорожніло, і я нічого не міг згадати. Я так напружено намагався пригадати, про що хотів запитати, що навіть не почув перших запитань, які ставили інші учні.
Невдовзі в кімнаті запанувала тиша, і всі подивилися на мене. Я зібрався з духом і, трохи заїкаючись, поставив своє запитання. Я вже не пам'ятаю його дослівно, але суть полягала в тому, що, бувши практикувальником, я часто цитував Дафа під час проведення занять або переклички, однак не говорив, що це слова Вчителя. Я запитав, чи припустимо так чинити.
Учитель показав рукою назад (у бік нашої військової академії) й відповів, що завжди добре спрямовувати й виховувати людей добрими та праведними способами.
Учитель читав нам лекцію з сьомої ранку до другої години дня без жодної перерви й навіть не зробив ковтка води. Я чув, що після обіду Вчитель має вирушити до іншого міста. Коли настав час прощатися, ми всі пішли за ним — нам зовсім не хотілося розлучатися з Учителем. Ми вирішили провести його. Координатор місцевого пункту практики попросив військовослужбовців супроводжувати Вчителя. Я швидко підрахував, що їх було близько двадцяти: представники сухопутних військ, військово-морського флоту та військово-повітряних сил, причому половина була у формі.
Я знав, що Вчитель поїде мікроавтобусом, і думав, як би сісти ближче до нього. Озирнувшись, я побачив біля задньої частини автомобіля групу людей, які розмовляли між собою. Я вирішив, що Вчитель, мабуть, серед них, тому не зводив із них очей, сідаючи на другий ряд. Останнім до мікроавтобуса зайшов капітан військово-морського флоту у формі. Автобус був майже заповнений, тож я посунувся ліворуч, щоб звільнити йому місце. Практикувальник, який сидів попереду мене, жестом показав, щоб я не тиснув на Вчителя. Лише тоді я зрозумів, що сиджу поруч з Учителем!
Учитель трохи посунувся до вікна й сказав: «Усе гаразд, сідайте». У ту мить я збагнув, чому всі намагалися сісти якомога далі. Вони хотіли залишити Вчителю більше місця, щоб він міг відпочити, а я думав лише про себе. Тоді я побачив різницю між своїм рівнем удосконалення та рівнем інших практикувальників.
Це було дивно: я так часто мріяв побачити Вчителя, але коли опинився поруч із ним, то не наважувався навіть підвести на нього очі. Мою свідомість заполонили всілякі пристрасті та розумова карма. Я подумав: «У мене стільки пристрастей, і тепер Учитель усе це бачить». До того ж я хвилювався, що на моєму шевроні є кілька дірочок і через це він має неохайний вигляд. Я не хотів, щоб Учитель це побачив.
Усю дорогу Вчитель усміхався й доброзичливо розмовляв із практикувальниками. Я так хвилювався, що не запам'ятав жодного слова з цієї розмови. Я лише думав, як віддати честь Учителю, коли вийду з машини. Через двадцять хвилин ми прибули на місце. Прощаючись, Учитель потиснув руку кожному з нас.
Я боявся, що Вчитель може оминути мене, тому тримався зовсім поруч. Щоразу, коли він тиснув руку практикувальнику, я ставав позаду нього й чекав своєї черги. Але перш ніж вона доходила до мене, Учитель обертався в інший бік. Тоді я переходив туди. Здавалося, Учитель знав, про що я думаю: він чотири рази змінював напрямок і потиснув руку всім практикувальникам, окрім мене. Коли він уже збирався сісти до машини, щоб їхати до іншого міста, я не стримався й вигукнув: «Учителю!»
Учитель обернувся й сказав: «Ще один залишився». Я підійшов і міцно потиснув Учителю руку. Моє серце наповнилося теплом. Я справді відчув, що це була найщасливіша, найнезабутніша й найдорожча мить у моєму житті. Учитель поплескав мене по руці й сказав: «Цінуй це!» (Я був такий щасливий і схвильований, що навіть не був певен, чи правильно почув ці слова. Але пізніше, згадуючи той момент, зрозумів, що Вчитель сказав саме їх).
Коли Вчитель сів до машини, ми всі вишикувалися в ряд і віддали честь. Ми стояли доти, доки автомобіль не зник із поля зору. Тоді мене переповнили почуття. Я вигукнув з усього серця найгучніше, як тільки міг: «Учителю, не залишайте мене! Я хочу повернутися додому разом із Вами!»
Минуло вже двадцять два роки, але події того дня й досі живуть у моїй пам'яті. Протягом двадцяти шести років удосконалення за Фалунь Дафа я постійно відчував підтримку Вчителя. Щоб разом з Учителем повернутися до свого справжнього дому, я маю неухильно дотримуватися вимог Учителя й Дафа, добре виконувати три справи та асимілюватися з принципами Істина, Доброта й Терпіння, керуючись ними за будь-яких обставин і в будь-який час. Удосконалення не має короткого шляху.
Дякую Вам, милосердний Учителю!
Дякую, співучні!
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
