(Minghui.org) Знову настав день 20 липня. Я стояла біля вікна, дивлячись на чорно-білі хмари, що пливли небом. Мене переповнювали суперечливі почуття, коли я спостерігала, як хмари відходять на південь, а за ними відкривається чисте блакитне небо. Сьогодні все виглядало так само як і 22 роки тому. Ця картина, закарбована у вічності, знову постала переді мною.
Початок переслідування
Я згадую той ранок. Прийшовши на місце занять, я побачила кількох практикувальників із дуже серйозними обличчями. У їхній серйозності відчувався смуток. Я запитала: «Що сталося?»
Один із них відповів, що заарештували людей із Дослідницької асоціації Фалунь Дафа, а також практикувальників із загального центру допомоги й місцевих центрів допомоги. Подробиці ще потребували підтвердження. Насправді ж було заарештовано багато людей. Чимало практикувальників уже вирушили до міста. Я була приголомшена й сказала: «Будь ласка, продовжуйте виконувати вправи». Після цього я повернулася, щоб піти. Зробивши лише кілька кроків, я почула, як мене наздогнали кілька людей. «Ми підемо з тобою», — сказали вони. Я погодилася.
Ми швидко попрямували до перехрестя вулиці Фуюй. Там я побачила багато людей, які стояли в кілька рядів уздовж стіни. З натовпу долинало читання «Лунь Юй». Дороги були перегороджені мотузками, а навколо стояла військова поліція. Вона не дозволяла людям ні заходити всередину, ні просуватися вперед, дозволяючи лише виходити. Однак людей прибувало дедалі більше, і ніхто не йшов. Так натовп постійно зростав.
Я кілька разів намагалася підійти до практикувальників, але щоразу мене зупиняла військова поліція. Коли я вже почала хвилюватися, побачила, як хтось із натовпу підняв руку, привертаючи мою увагу. Придивившись, я подумала: «Який збіг!» Це був Ху (псевдонім), один із волонтерів Центру допомоги, а поруч із ним стояв інший практикувальник.
Імовірно, його рух відвернув увагу військових поліціянтів, які стояли біля мене. Скориставшись нагодою, я підняла мотузку, пройшла крізь кордон поліції й швидко опинилася по той бік. За мною рушили ще кілька людей. Один із військових поліціянтів спробував схопити мене, але не встиг. Тоді він швидко обернувся, щоб зупинити тих, хто йшов позаду.
Я щосили кинулася в натовп. Ху звільнив для мене місце, і я разом з іншими практикувальниками почала вголос читати «Лунь Юй». Закінчивши, ми прочитали:
За життя нічого не проси,
Настане смерть — ні про що не жалкуй;
Відкинь цілком нечисті мрії,
І в Будду вдосконалюватись не буде важко.
(«Небуття», Хун Їнь)
Невдовзі прибув ще один автобус із поліціянтами. Щойно він зупинився, поліціянти швидко вийшли з автобуса й вишикувалися в шеренгу обличчям до нас. Інші поліціянти відтіснили людей за межу, змушуючи їх іти за ними. Потім прибув автобус № 45. Коли двері відчинилися, поліціянти почали затягувати практикувальників із перших рядів до автобуса. Практикувальники чинили опір з усіх сил. Декого затягнули до автобуса, але дехто вирвався й повернувся назад. Тоді поліціянти почали бити людей. Кілька з них тягнули й штовхали одного практикувальника. Деяких били кулаками й ногами, а потім кидали до автобуса.
Дивлячись на цю сцену, ми взялися за руки, утворюючи Єдине Тіло. Ми вигукували: «Дотримуйтеся Конституції, не бийте нас!» «Дотримуйтеся Конституції, не бийте нас!» Але хіба вони могли нас слухати? Вони зовсім озвіріли. Незалежно від того, чи це був чоловік, чи жінка, молодий чи літній, їх били й волочили по землі. Багато практикувальників були поранені, у декого було розтріпане волосся, а в декого — розірваний одяг. Коли один автобус наповнювався, він від'їжджав, а потім один за одним прибували інші. Ніхто не рахував, скільки автобусів приїхало.
В автобусі практикувальники читали «Лунь Юй» і «Хун Їнь». Автобус охороняли кілька поліціянтів. Усі вікна були щільно зачинені. Біля передніх і задніх дверей стояли поліціянти. Автобус їхав дуже швидко. Практикувальники не запитували, куди він прямує, а поліціянти нічого не говорили.
Коли автобус зупинився, ми вийшли й озирнулися навколо. Це був величезний стадіон. Пізніше нам сказали, що це стадіон Фентай. Він був заповнений людьми, які сиділи на землі. Поліціянтам знадобився деякий час, щоб звільнити для нас місце, аби ми теж могли сісти на землю.
Невдовзі підійшли троє людей і принесли ручку та папір, щоб записати наші імена, адреси, місця роботи тощо. Усі практикувальники надали їм свої дані. Дивно, але вони кілька разів проходили повз мене й розпитували всіх навколо, але не мене.
Після того як вони пішли, Ху сказав мені: «Ми ще раніше домовилися не втягувати тебе в це. Ти могла залишитися на місці занять і спонукати інших виконувати вправи. Саме тому ми нічого тобі не сказали, але ти все одно прийшла». Лише тоді я дізналася, чому мене не повідомили. Згодом на стадіон додатковими автобусами привезли ще кількох практикувальників. Казали, що людей там було так багато, що навіть туалети були переповнені.
Хоча весь день ми нічого не їли й не пили, ми не відчували ні голоду, ні спраги. Увесь стадіон був поділений на кілька секторів. За кожним із них стежили кілька поліціянтів, військових поліціянтів і поліціянтів у цивільному. Усі поводилися дуже тихо, ніхто не розмовляв. Близько п'ятої години вечора мені захотілося до туалету. Співучень показав мені йти ліворуч. Я подивилася в той бік. Там були єдині ворота стадіону, біля яких стояло багато військових поліціянтів.
Вийти з місця, яке охороняли
Я нічого не сказала поліціянтові, який стояв поруч, бо не бачила в цьому потреби. Підвелася із землі й попрямувала до воріт. Здавалося, мене ніхто не помітив. Біля входу було дуже тісно. Я озирнулася. Туалет розташовувався просто біля входу. Видно, це був пересувний туалет, переповнений людьми. Я боком протиснулася крізь натовп і стала чекати зовні, біля стіни.
Я побачила, що за межами стадіону простягалося чисте поле. Окрім туалету, там нічого не було. Біля трьох кутів туалету стояли військові та поліціянти, але стіни ніхто не охороняв, оскільки між ними й огорожею стадіону була невелика відстань. У ту мить у мене промайнула думка: «Дозвольте мені вийти, я повернуся, коли все закінчиться». Я пішла вперед уздовж стіни. Я не знала ні куди йду, ні де перебуваю. Усюди стояли солдати, а перехожих не було — ніби я опинилася в іншому просторі.
Я відійшла від солдатів і пройшла приблизно півтора кілометра. Потім побачила головну дорогу. Я довго йшла нею. Раптом біля узбіччя побачила літню жінку, яка стояла, спираючись на прилавок із прохолодними напоями. Я так зраділа, що кинулася до неї й запитала: «Скажіть, будь ласка, де автобусна зупинка?» Вона здивовано подивилася на мене й відповіла: «Запроваджено воєнний стан. Які можуть бути автобуси?» Я мимоволі повторила: «Запроваджено воєнний стан? Не дивно, що я не бачила жодної людини».
Вона сказала: «Його запровадили ще вчора ввечері». Я запитала: «Тоді чому ви досі тут?» Вона відповіла: «Я не знала про це. Мій кіоск розташований біля цього стадіону. Солдати не дозволили мені піти. Вони хотіли, щоб у разі спраги могли купити прохолодні напої. Подивіться, вони вже майже все розкупили». Поки ми розмовляли, до нас попрямували двоє солдатів. Мені довелося попрощатися з нею й швидко рушити далі. Додому я дісталася пішки трохи після восьмої вечора.
Повернення додому
Минуло стільки років, а я й досі не можу збагнути, як мені вдалося вийти з того стадіону. Однак сьогодні, коли я писала цю статтю, у моїй свідомості раптом промайнула думка: «Це Вчитель відправив тебе назад!» Лише тоді я все зрозуміла. Я щиро дякую милосердному Вчителю! Це подяка, яка запізнилася на 22 роки! Оскільки ми знаємо, наскільки величезний Пекін, я пішки пройшла через два райони, зокрема й той, у якому ніколи раніше не була.
Щойно я відчинила двері, як побачила свого чоловіка, який теж практикував Дафа. Він сидів на краю ліжка з сумним обличчям. Піднявши очі й побачивши мене, він одразу пожвавився й сказав: «Ти повернулася!» Потім почав дорікати: «Де ти була весь день? Я так хвилювався. Ти ж, мабуть, ще нічого не їла? Ходімо, я зварю тобі локшину». Я відповіла: «Зачекай, мені треба поговорити з іншими практикувальниками, щоб вони знали, що сталося». Він сказав: «На вулиці зараз дуже небезпечно. Ти все одно підеш?» Я відповіла: «Не хвилюйся, я скоро повернуся».
Додому я повернулася об 11-й вечора. Я не відчувала голоду й лише зробила два ковтки води. Коротко розповіла чоловікові про те, що сталося того дня. Мені не хотілося спати. Я не думала про те, що може трапитися зі мною, якщо наступного дня знову вийду на вулицю. Усі мої думки були лише про співучнів, які залишалися на стадіоні. Я не знала, як вони провели той вечір. Чоловік теж довго не міг заснути. Я знала, що він перебуває під величезним тиском.
Вічна пам'ять. Переслідування розгорнулося на повну силу
Пізніше я дізналася, що після настання темряви до стадіону Фентай приїхало багато автобусів із солдатами. Вони силоміць заганяли практикувальників до автобусів. Тих, хто чинив опір, жорстоко били. У темряві цього ніхто не міг бачити. Одних практикувальників валили на землю, інших заносили до автобусів. Їх доправили до різних поліційних відділків. Після кількох днів утримання під вартою на підприємства, де працювали практикувальники, надсилали повідомлення з вимогою забрати їх. Тих, хто не працював, забирали представники місцевих комітетів або члени сім'ї, після чого починалося нескінченне переслідування.
Так сталося 20 липня 1999 року, коли багато практикувальників, переважно з Пекіна, не думаючи про життя й смерть, виступили на захист Дафа, щоб відновити добре ім'я Вчителя й добре ім'я Дафа. Вони продемонстрували універсальні цінності Істина, Доброта, Терпіння та засвідчили незламність учнів Дафа, які вірили в Учителя й Дафа та ніколи не відмовлялися від самовдосконалення за Дафа. Саме тоді було покладено початок мирному протистоянню практикувальників Дафа переслідуванню та їхнім зусиллям із захисту Дафа. Цей день із його особливим внутрішнім змістом і значенням назавжди закарбувався в моїй пам'яті.
Роз'яснення правди про переслідування
Згідно з підтвердженою інформацією, оприлюдненою на сайті Minghui, з липня 1999 року до червня 2021 року внаслідок переслідування загинули щонайменше 4660 практикувальників. Однак через сувору цензуру в Китаї багато фактів переслідування залишаються прихованими. Насправді кількість практикувальників Фалуньгун, які загинули внаслідок переслідування, ймовірно, значно більша за підтверджені дані, і масштаби цієї трагедії важко навіть уявити. Відомо також, що в багатьох практикувальників насильно вирізали органи, коли вони були ще живими. Останніми роками КПК розгорнула по всій країні кампанію «Повна ліквідація», спрямовану проти практикувальників.
Минуло двадцять два роки. Зла КПК стоїть на порозі краху, але її жорстоке переслідування практикувальників Дафа не припинялося ні на мить. Незважаючи на незаконні арешти, викрадення, затримання, тюремні вироки, тортури й убивства, практикувальники не були залякані. Вони непохитно обстоювали свою віру й невтомно роз'яснювали людям правду. Їхнє миролюбство, розсудливість і наполегливість здобули підтримку людей у всьому світі.
На сьогодні понад 380 мільйонів людей заявили про вихід із КПК та підконтрольних їй молодіжних організацій. Дедалі більше людей щиро приймають і повторюють: «Фалунь Дафа несе добро! Істина, Доброта, Терпіння — праведні принципи!» (кит. Фалунь Дафа хао, Чжень-Шань-Жень хао). Розпад КПК уже близький. Незабаром настане епоха без КПК.
Тим, хто й досі підтримує КПК та бере участь у переслідуванні практикувальників, зокрема прокурорам, суддям, працівникам судових органів і співробітникам місцевих комітетів, я щиро раджу більше не піддаватися брехні КПК, адже Фалунь Дафа — це Закон удосконалення в Будду.
У минулому й тепер усі, хто переслідував праведних людей, зрештою зазнавали відплати. Не чиніть усупереч совісті заради незначної вигоди. Подумайте про своє майбутнє та майбутнє своєї родини. Негайно вийдіть із лав КПК, щоб убезпечити себе. Добре ставтеся до практикувальників і захищайте їх — і Небеса благословлять вас!
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
