(Minghui.org) За професією я фермерка. До того як у 1997 році почала практикувати Фалунь Дафа (або Фалуньгун), мені довелося пережити надзвичайно тяжкі випробування. Ми з чоловіком загрузли в боргах, а наше здоров’я стрімко погіршувалося. Здавалося, виходу з цієї ситуації не було.
У 1992 році в нас народилася друга дитина. Влада оштрафувала нас за порушення політики «одна сім’я — одна дитина», і нам довелося позичати гроші де тільки можна. Це ще більше погіршило наше й без того скрутне становище.
Чоловік працював день і ніч, відчайдушно намагаючись розрахуватися з боргами. Однак через це його організм повністю виснажився, і він захворів. У нього з’явилося багато недуг, зокрема проблеми з шийним і поперековим відділами хребта, міжхребцева грижа та ішіас.
Одного разу на роботі чоловік зламав куприк, після чого м’язи правої ноги почали поступово атрофуватися. Через проблеми із шийним відділом хребта він також утратив здатність користуватися руками. Ми позичили ще грошей на лікування, але стан чоловіка не поліпшувався. Зрештою він уже не міг ходити й був прикутий до ліжка.
Улітку чоловік сильно пітнів, тому мені доводилося щодня обтирати його вологим рушником. Тоді я була дуже слабкою й не могла перевернути його, тож спочатку мила один бік тіла, а потім інший. Йому було лише трохи за двадцять, а він уже був прикутий до ліжка й пригнічений величезними боргами. Його мучила тривога, і він часто не стримувався та голосно плакав.
Його характер став дуже нестійким. Що гіршим був настрій, то частіше траплялися спалахи гніву. Іноді, коли я намагалася його одягнути, він рвав на собі одяг, а коли я хотіла накрити його ковдрою — роздирав її.
Мені доводилося самотужки справлятися з усім: обробляти чотири му (приблизно 27 соток) землі й водночас годувати грудьми сина. Турбота про літніх батьків, маленьку дитину та тяжкохворого чоловіка виснажувала мене до краю. Люди вмовляли мене розлучитися з чоловіком і повторювали: «Він уже не може працювати, а ти сама з усім цим не впораєшся. Забирай дітей і йди від нього, поки ще маєш таку можливість!»
Але я згадувала, яким сильним і здоровим був чоловік, коли ми тільки переїхали сюди. Як я могла покинути його в такому стані? Як би він вижив, якщо не міг навіть поворухнутися? Я не могла змусити себе піти від нього.
Згодом чоловікові трохи полегшало, він знову зміг ходити, і ми відкрили невеличку справу. Окрім роботи в полі та домашніх клопотів, я знаходила час збирати й сортувати вторинну сировину, а чоловік допомагав мені продавати її, керуючи триколісним мотоциклом однією здоровою рукою.
Одного разу, коли ми здали вторинну сировину й збиралися їхати додому, чоловік не зміг завести мотоцикл ручним стартером. Я спробувала допомогти йому, але марно. Він уже хотів припинити спроби, проте вирішив спробувати ще раз. Коли він різко махнув рукою, я випадково опинилася поруч. Від удару мене відкинуло на кілька метрів, і я впала, вдарившись куприком об кам’яну сходинку.
Я відразу відчула гострий біль. Упродовж наступних кількох місяців я не могла ходити, а руки настільки ослабли, що я не могла навіть тримати палички для їжі. Мій організм почав згасати.
На той час я страждала від депресії, а мій організм був виснажений численними недугами: ревматичною невралгією, хронічними захворюваннями шлунка, вродженою вадою серця та хронічним бронхітом. Метастази пухлин кісток поширилися по всьому тілу, а біль у периферичних нервах був настільки нестерпним, що я часто непритомніла. Мої рідні були нажахані: вони тулилися одне до одного й гірко плакали.
Ми зверталися до багатьох лікарів, але вони казали: «Вона приречена, надії немає. Навіть якби легендарний лікар Хуа То був живий, то і він не зміг би її врятувати!»
На межі смерті
Тоді я чула, що цігун може зцілювати хвороби, але не вірила в це. Однак іншого виходу в нас не було, тому чоловік відвіз мене велосипедом до цілителя, який практикував цігун. Я не знала, який саме це різновид цігун. Чоловік просто зробив кілька рухів руками, запевняючи, що може вилікувати мої недуги.
Потім він запитав мене: «Скільки вам років?» Але я відчувала такий сильний біль, що навіть не могла пригадати свого віку. Він уп’явся пальцями мені в плече й наказав не дивитися на нього. Я заплющила очі, дивуючись: «Чому не можна дивитися?» Потім він так сильно мене ущипнув, що від болю я мимоволі розплющила очі… Переді мною була лисиця з червоними губами і яскравими жовтуватими очима. Вона пильно дивилася просто на мене. Я подумала: «Може, мені це ввижається?»
Я чула історії про лисячих духів, які нібито можуть зцілювати хвороби. Спочатку я подумала: «Цього не може бути, мабуть, мені здалося». Я вирішила подивитися ще раз — і справді, це була лисиця. Мене охопив жах. Я зрозуміла, що існують лисячі духи, які лікують хворих. Насилу підвівшись, я сяк-так вибралася надвір і впала знесилена. Тим часом чоловік примовляв: «Усе готово, усе готово».
Я не зцілилася, але відчайдушно хотіла звідти піти. Я попросила чоловіка допомогти мені підвестися й сказала: «Це був лисячий дух!» Зазвичай я дуже впевнена в собі людина, але тієї миті тремтіла від страху.
Чоловік планував спочатку вилікувати мене, а потім зайнятися власним здоров’ям. Він мені не повірив, тому я сказала: «Я бачила це на власні очі».
«Що ж нам тепер робити? — запитав він. — Ми ж іще не заплатили цій людині».
Чоловік зайшов до будинку й сказав цілителю, що я більше не хочу лікуватися. Той відповів: «Візьміть ці ліки. Вони імпортні. Один маленький флакон коштує 200 юанів». Звідкись він знав, що в нас із собою було рівно 200 юанів. Повернувшись додому, я лягла в ліжко — сил не залишилося зовсім, я не могла навіть поворухнутися. Ліки не допомогли, я й далі мучилася від сильного болю, тому просто перестала їх приймати.
Повернення до роботи попри хвороби
Ми ледве зводили кінці з кінцями, і я сказала чоловікові: «Тобі потрібно заробляти гроші».
«У мене слабке здоров’я, — відповів він. — Хто візьме мене на роботу?»
За фахом він був муляром, і один із його колишніх учнів уже самостійно брав замовлення. Я сказала: «Попроси свого учня зайти до нас — я з ним поговорю».
Коли той прийшов, я звернулася до нього: «Подивися, у якому стані твій наставник. Я теж хвора й не можу працювати. Чому б тобі не взяти його із собою на роботу? Ми погодимося на будь-які умови. Звісно, важкої роботи він виконувати не зможе. Нехай робить щось нескладне. Якщо іншим платять по п’ять юанів на день, плати йому два. Я не можу ходити, а в нас двоє зовсім маленьких дітей. Якщо він не зароблятиме, що нам робити? Як нашій сім’ї вижити?»
По моїх щоках текли сльози. Побачивши, у якому скрутному становищі я опинилася, він сказав: «Гаразд, візьму його із собою на роботу».
Чоловік запитав: «А якщо я поїду, як ти впораєшся?»
Я відповіла: «Я не боюся. Робитиму те, що потрібно, — вивчатиму Фалуньгун у свекрухи».
Я побачила обертання Фалунь
Я сказала чоловікові, що практикуватиму Фалуньгун, лише для того, щоб заспокоїти його й дозволити йому поїхати без зайвих хвилювань. На той час свекор і свекруха вже практикували Фалуньгун, і свекруха часто казала мені: «Якщо практикуватимеш Фалуньгун, то не хворітимеш».
Я думала про себе: «Якби ніхто не хворів, навіщо тоді були б потрібні лікарні?» Усе це здавалося мені неправдоподібним, і я зовсім у це не вірила. Тому, коли чоловік поїхав, я так і не почала практикувати.
Як тільки мій чоловік поїхав у відрядження, я не спала жодної ночі, бо якщо я лягала, то не могла знову встати. Раніше мені допомагав вставати чоловік, а діти були ще надто маленькими, щоб допомогти. Коли мені знадобилося до туалету, я змогла дійти туди, лише тримаючись за стіну й поволі пересуваючись.
Тоді нашій доньці було вісім років. Вона готувала їжу для себе й молодшого брата, а я майже нічого не їла. Синові було лише чотири роки, але навіть під час гри він далеко не відходив і постійно запитував мене: «Мамо, тобі не потрібно до туалету?»
Діти в такому віці мають безтурботно й весело проводити час, але в нашій сім’ї старшій доньці доводилося готувати їжу, а молодшому синові — хвилюватися, як мама зможе дійти до туалету. Обом було нелегко.
Одного дня наприкінці липня 1997 року син сказав: «Мамо, тобі потрібно практикувати Фалуньгун. Іншим людям це допомогло одужати, отже, допоможе й тобі».
Я відповіла: «Гаразд». Але насправді просто хотіла його порадувати.
Почувши, що я погодилася, він одразу заліз на ліжко, схрестив ноги в позі лотоса, склав руки в певний жест і сказав: «Мамо, давай я покажу тобі, як це робити».
Я лише підтакувала, підтримуючи його гру.
Син попросив мене сісти й спертися на стіну, і я слухняно виконала його прохання. Оскільки я не вміла сидіти в позі лотоса, то просто схрестила ноги. Син також навчив мене притискати язик до піднебіння й заплющувати очі. Побачивши, з якою серйозністю він до цього ставиться, я відчула вдячність і подумала: «Мабуть, він навчився цього у своєї бабусі».
Я заплющила очі й невдовзі побачила диск, що обертався, з яскравим світлом усередині. Під світлом були речі, схожі на маленьких рибок, один кінець яких був більший за інший; деякі оберталися в один бік, а інші — в протилежний. Там також були жовті квіти, що оберталися, а посередині — одна велика жовта квітка. Що ж це було? Це видіння тривало близько десяти хвилин. Я була вражена.
Мені захотілося знайти практикувальника Фалуньгун і розпитати про те, що я побачила. Того дня щойно пройшов дощ, дорога була слизькою, тому я повільно йшла, тримаючись за огорожу. На свій подив, я дісталася до будинку жінки, яка практикувала Фалуньгун. Вона розмовляла з іншою практикувальницею про дивовижний сон, який їй наснився. Я сказала: «Мені теж є чим поділитися, але це був не сон». І розповіла їм про своє видіння.
Чоловік цієї жінки почув мою розповідь і запитав: «Як це виглядало?» Я показала жестами. Тоді він дістав книгу «Чжуань Фалунь», показав мені малюнок і запитав: «Воно мало такий вигляд? Це був Фалунь?»
Я подивилася на обкладинку й сказала: «Це Фалунь? Дуже схоже! А у вас він такий чіткий! Той, що бачила я, здавався не таким виразним».
Чоловік сказав: «У вас хороша природна основа. Приходьте практикувати разом із нами».
Я відповіла: «Буду, обов’язково буду».
Він дав мені книгу «Фалуньгун», але, побачивши, який там дрібний шрифт, я відклала її зі словами: «Тут такий дрібний шрифт, що я не можу читати. Я малоосвічена — навіть не всі ієрогліфи знаю».
«Я знайду для вас книгу з більшим шрифтом», — сказав він і приніс мені «Чжуань Фалунь. Том 2».
Я розгорнула книгу. На першій сторінці були слова Вчителя:
«Люди не можуть пізнати безмежність Усесвіту та грандіозність Небесних Тіл за допомогою дослідження. Не можуть пізнати й усю мікроскопічність матерії. Людське тіло таке важке для розуміння, що люди знають його лише частково й поверхово. Різноманітність і складність живих істот завжди буде вічною таємницею для людства». («Чжуань Фалунь. Том 2»)
Насправді багатьох ієрогліфів я не знала, але, дивлячись на них, якимось чином одразу розуміла їхнє значення.
Коли я захворіла, то замислилася: чому люди взагалі хворіють? У нас такі маленькі голови — як у них може вміщатися стільки різних думок? Я маю молодшу сестру. У неї вдома не надто чисто, проте вона ніколи не хворіє. А в мене вдома чистіше, ніж у неї, але моя сім’я хворіє. У чому ж річ? Ми навіть людський організм до кінця не розуміємо, а Вчитель так зрозуміло пояснює будову Всесвіту — це справді дивовижно!
Я перегорнула сторінку й побачила заголовок: «Справжнє вдосконалення» («Чжуань Фалунь. Том 2»). Початок був таким: «Учні, що вдосконалюються по-справжньому! Я передаю вам Фа для вдосконалення в Будду й Даоса…» Мене наче осяяло: я зрозуміла, що це і є метод удосконалення за Законом Будди й Дао. Мені неодмінно потрібно його вивчити.
Я принесла книгу додому й прочитала її за одну ніч. Я навіть забула про біль, який мене мучив. Наступного дня я сказала доньці: «Мені потрібно вивчати Фалуньгун, але там багато ієрогліфів, яких я не знаю».
Вона відповіла: «Просто випиши незнайомі ієрогліфи на аркуш паперу, а коли я повернуся, то знайду їх для тебе в словнику».
Усі хвороби зникли за три дні
Після прочитання другого тому «Чжуань Фалунь» я ще більше переконалася в тому, що потрібно виконувати вправи. Незабаром я знайшла книгу «Великий метод Повної Досконалості» й почала розучувати за нею рухи вправ. Я не могла відвідувати місце для колективних занять, оскільки була не в змозі самостійно ходити й стояти.
Коли я подивилася на рухи першої вправи, то ніяк не могла в них розібратися — вони здавалися складними. Друга вправа виглядала простішою, тому я вирішила почати саме з неї. Я напівлежала, спираючись на спинку ліжка, і почала з пози «Охоплення колеса перед головою». Я поступово опановувала рухи один за одним і виконала весь комплекс, роблячи невеликі перерви, коли втомлювалася.
Коли я завершила другу вправу «Метод стовпа Фалунь» в усіх чотирьох положеннях, то виявила, що спітніла, а одяг промок наскрізь. Від початку хвороби — майже три роки — я не пітніла. Навіть у найспекотніші літні дні мені доводилося носити ватник. А того дня під час виконання вправ я спітніла. Яке диво! Після завершення вправи я відчула втому, тому лягла й заснула. Безсоння повністю зникло. Наступного дня я займалася вже довше.
На третій день я виконувала вправи перед дзеркалом, щоб стежити за правильністю рухів. Однак під час практики виникла перешкода. Я згадала слова Вчителя про те, що в разі виникнення перешкод потрібно подумки або вголос звернутися до Вчителя.
Якась сутність намагалася всіляко завадити мені. У якийсь момент вона сказала: «Припини практикувати Фалуньгун. Ти перетворишся на кам'яного Будду й нічого не зможеш робити».
Я відповіла: «Було б чудово — тоді я не реагуватиму ні на вітер, ні на дощ, ні на палюче сонце».
Тоді ця сутність сказала: «Кинь практику! Якщо припиниш займатися, я дам тобі величезну суму грошей». Вона показала мені цілу гору червоних купюр номіналом сто юанів.
Я сказала: «Навіщо мені гроші? Якщо зі здоров’ям усе погано, то яка з них користь? Я вас точно не слухатиму!»
Хоча ця розмова відбувалася в мене в голові, я розуміла, що ці голоси — не мої. Здавалося, їх було кілька. Один із них сказав: «Якщо продовжиш практикувати, я заколю тебе вилами». Я бачила ці вила в іншому просторі, але не відчувала страху.
Я вважала, що всі люди мають однаковий досвід і що бачити подібні речі (наприклад, явища з інших просторів) цілком нормально. Оскільки я могла бачити таке від самого початку, то не надавала цьому особливого значення.
Коли під час виконання другої вправи я тримала «колесо» над головою, з’явився старий із білою бородою та мітелкою з кінського волосу в руці. Він подивився на мене й зауважив: «Непогано», — а потім зник.
Я замислилася: «Що це означало? Невже це було випробування?»
Пізніше я випила холодної води й раптом згадала, що вона мені шкодить. Лише тоді усвідомила, що вже тричі пила її, але живіт зовсім не болів. Саме в ту мить я по-справжньому відчула, наскільки добре почуваюся: «О! Я стою, можу ходити, нічого не болить, мені стало набагато краще!» Я була така щаслива, що відразу навела в домі ідеальний порядок і вибігла на вулицю.
Я радісно вигукувала: «Я практикую Фалуньгун! Мої хвороби зникли! Я одужала!»
Почувши це, односельці казали: «Фалуньгун творить справжні дива! Людина, яка була прикута до ліжка й паралізована, лише за три дні стала на ноги й бігає!»
Ця радісна звістка швидко розлетілася навколишніми селами. Люди дізналися про дивовижний вплив Фалуньгун і почали приходити до місць практики, щоб навчитися виконувати вправи.
Дивовижний випадок стався, коли я опановувала медитацію. Я пробувала по-різному схрещувати ноги, але нічого не виходило. Подумки я звернулася: «Учителю, я роблю щось неправильно».
Тоді з’явився Вчитель у жовтій кашаї, сів навпроти мене й сказав: «Ти робиш неправильно. Піди й знайди такого-то».
Я пішла в село й запитала: «Чи є тут хтось на ім’я такий-то?»
Один із жителів відповів: «Так, а що вам від нього потрібно?»
Я сказала: «Я хочу практикувати Фалуньгун разом із ним». Виявилося, що його дружина також практикувала Фалуньгун, а в їхньому домі було місце для занять.
Наступного дня я прийшла до них, щоб навчитися медитації. Перші чотири вправи в мене виходили добре, а в них я опанувала й медитацію.
Під час медитації, хоч би як сильно в мене боліли ноги, я не опускала їх. Якийсь голос покликав мене на ім’я і сказав: «Будь ласка, встань, це нестерпно боляче, це мене вбиває».
Я відповіла: «Це тебе вбиває? Отже, це тобі боляче». Спочатку я не розуміла, що це таке, але після вивчення Фа Вчителя усвідомила, що це карма.
Розуміючи, що почала практикувати досить пізно, я щодня виконувала вправи стільки, скільки могла, — іноді по два-три рази. Я хотіла отримати книгу «Чжуань Фалунь», але не мала грошей. Одного разу співучень сказав: «Ось книга. Інший практикувальник уже оплатив частину її вартості, тож тобі потрібно заплатити лише чотири юані».
Однак я не мала навіть чотирьох юанів. Я знайшла жінку, яка в’язала светри, і попросила навчити мене цього ремесла. Я сказала: «Будь ласка, позичте мені спочатку чотири юані, а я працюватиму тут і в’язатиму для вас светри». Вона погодилася й дала мені п’ять юанів. Так я отримала книгу «Чжуань Фалунь».
Коли я розгортала книгу, щоб читати, кожен ієрогліф сяяв яскравим золотим світлом. Спочатку я бачила символ свастики, а потім — Фалунь, що обертався. Якщо мені траплявся незнайомий ієрогліф, він починав обертатися, і я раптом розуміла його значення. Пізніше ієрогліфи іноді збільшувалися, а часом за ними я бачила безліч шарів Тіл Закону Вчителя. Я по-справжньому дорожила книгою «Чжуань Фалунь», наче неоціненним скарбом.
Під захистом Учителя
Прочитавши книгу «Чжуань Фалунь», я пригадала багато чого зі свого дитинства. У дитинстві я любила розповідати людям різні історії — про те, скільки істот живе під землею й на небесах, звідки вони прийшли тощо. Я не знала, звідки мені все це відомо, — я просто це знала.
У дитинстві я навіть уміла літати. Одним стрибком могла злетіти досить високо — до середини дерева. Ще один стрибок — і я опинялася біля самої верхівки. Однак у 13–14 років ця здатність зникла. Іноді, коли я виходила погратися, мені здавалося, що рослини махають мені.
Що більше я вивчала Фа, то сильніше відчувала глибокий, передвизначений зв’язок з Учителем. Я вірю, що Вчитель оберігав мене ще до того, як я почала виконувати вправи, інакше я давно б померла.
Коли мені було 14 років, мати вилаяла мене такими жахливими словами, що я не витримала й більше не хотіла жити. Я подумала: «Якщо вже помирати, то хоча б досхочу наїстися». Зазвичай я не поспішала до їжі й чекала, поки всі інші поїдять, і лише тоді сідала за стіл. Але того дня я протиснулася вперед і наїлася досхочу.
Я подумала: «Від одного пакетика щурячої отрути я не помру», — і випила два. Після цього лягла й стала чекати смерті. Незабаром усе тіло заніміло, і мене почало нудити. Боячись, що мати про все дізнається, я вибігла надвір, де мене вирвало. Курча, яке підбігло, склювало блювотиння і невдовзі померло. Тоді я зрозуміла, що отрута була дуже сильною.
Я закопала блювотиння в землю, але мене й далі нудило. Коли курча помирало, його тільце тремтіло, і моє тіло також почало тремтіти. Коли блювання припинилося, я не померла, а лише відчула, що все тіло повністю заніміло. Я пролежала так два тижні, а потім одужала.
Я переживала страшні муки й більше не хотіла жити, але навіть померти мені не вдалося. Інші помирали, прийнявши лише один пакетик отрути, а я прийняла два — і все ж залишилася живою. Хоча я вижила, згодом у мене почалися проблеми зі шлунком: я не могла пити холодну воду, бо від неї виникав біль, який не минав місяцями. Я вірю, що Вчитель не дав мені померти, бо мені судилося знайти Дафа.
Коли чоловік повернувся додому із заробітків, я сказала йому: «Я одужала». Коли він їхав, у мене вся спина була вкрита злоякісними пухлинами, які поширилися по всій спині. Лікарі казали: «Ми нічого не можемо зробити. Просто їдьте додому, добре їжте й пийте», — фактично вони веліли мені чекати смерті.
Чоловік знав, що на моїй спині було чотири особливо великі пухлини. Він торкнувся цього місця й, не виявивши їх, здивовано вигукнув: «Боже мій, ти справді одужала!» Залишилася лише ділянка огрубілої шкіри, схожа на шрам.
Побачивши, як завдяки практиці поліпшилося моє здоров’я, чоловік також почав практикувати. Він сказав: «Я більше ніколи не робитиму поганих учинків. Хочу навчитися бути хорошою людиною». Його здоров’я також поліпшилося, хоча час від часу він відхаркував виділення, схожі на кров або гнилу плоть. Це тривало кілька років, але він міг працювати так само завзято, як молодий чоловік.
Коли здоров’я відновилося, я почала ходити до місця виконання вправ. Приблизно через місяць занять, під час виконання другої вправи, мені раптом дуже захотілося до туалету. Коли я подивилася, то побачила безліч великих згустків гною, схожих на чорні смужки тканини, а також білі згустки гною! У чоловіка також вийшло багато білих згустків гною, і невдовзі після цього він повністю одужав.
Тоді нашій доньці було лише дев’ять років, а синові — п’ять. Побачивши, як сильно мені поліпшало, вони обоє почали займатися разом зі мною. Коли я дивилася відеолекції Вчителя, вони також дивилися їх зі мною. Коли я йшла на місце практики, вони йшли разом зі мною.
Ми разом вивчали Фа, і донька читала зі мною. Пізніше, коли ми почали заучувати напам’ять «Лунь Юй», у мене це не виходило, а син зміг вивчити його напам’ять, хоча ще навіть не пішов до школи.
Донька сказала: «Я вже давно бачу Тіло Закону Вчителя. У школі, коли я робила щось хороше, Учитель усміхався, а коли поводилася не дуже добре — мав серйозний вигляд». Тоді я зрозуміла, що в доньки також відкрилося небесне око. Пізніше вона написала статтю про своє вдосконалення й узяла участь у місцевій конференції Фа з обміну досвідом удосконалення.
У 1998 році моєму синові було лише шість років. Тоді саме збирали пшеницю, і ми вже майже завершили жнива. Зерна, що залишилося, було забагато для одного рейсу машини, але замало для двох. Тому чоловік сказав: «Вивезімо все за один раз».
Дорогою додому нам потрібно було подолати підйом. Чоловік їхав надто швидко, і причіп із зерном почав перекидатися набік. Син сидів на пасажирському місці, щоб утримувати рівновагу, але був надто легким для цього. Причіп перекинувся, і сина придавило зверху. До того ж йому на спину вилилася гаряча вода.
Коли ми витягли сина, я з жахом побачила, що вся його спина вкрита величезними пухирями. Що ж нам було робити в таку нестерпну спеку? Син сказав: «Усе гаразд, про мене піклується Вчитель». Удома свекруха запропонувала: «Треба відвезти його до лікарні». Але син відповів: «Не потрібно. Це дрібниці».
Я поклала його на ліжко обличчям донизу й увімкнула вентилятор. Також обмахувала його руками, але зрештою втомилася й заснула. Коли прокинулася, то почула, як син грається надворі — бігає та стрибає. Я запитала: «Синочку, тобі вже краще?» Він відповів: «Мені краще, справді краще». Я попросила: «Іди сюди, дай подивлюся». Оглянувши його, я переконалася, що він повністю одужав: шкіра на спині була гладенькою, не залишилося жодного пухиря!
Тоді, хоча ми й далі мали фінансові труднощі, наше здоров’я поліпшилося, а настрій був піднесеним. Ми раділи кожному дню, купаючись у милосерді Дафа.
(Далі буде)
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
