(Minghui.org) Три роки тому моя мама, яка також удосконалюється за Фалунь Дафа, випадково впала в мене вдома. Оскільки вона має досить міцну статуру, я злякалася, що наслідки падіння можуть бути серйозними. Мама постійно повторювала: «Учителю, будь ласка, нехай з моєю ногою все буде гаразд! Що ж я робитиму, якщо не зможу ходити?»
Я подумала: «Це форма переслідування, яку треба повністю заперечувати». Давши мамі трохи часу, щоб прийти до тями, я допомогла їй перебратися до кімнати, і ми почали вивчати Фа та відправляти праведні думки.
Потроху синці на її стопах і щиколотках зійшли, але ноги залишалися набряклими. Одного разу я запитала її: «Як ти себе почуваєш?» Вона, явно відчуваючи сильний дискомфорт, відповіла: «Дуже боляче, просто нестерпно. Ніколи раніше так не боліло... Може, прикласти гарячий рушник?» Я трохи завагалася, але все ж принесла гарячу воду й рушник.
Ми з батьками почали займатися Фалуньгун у 1998 році, і з того часу минуло вже майже 30 років. У 2017 році батько помер після того, як його неодноразово незаконно заарештовували, били, засуджували до примусової праці та тюремного ув’язнення. Відтоді я живу з мамою.
Зіткнувшись із цією ситуацією, я почала шукати причини в собі: що відбувається? Я розуміла, що нас переслідують старі сили, але чому вони змогли нас переслідувати? Отже, у мене є якісь упущення або пристрасті, якими вони скористалися.
Продовжуючи аналізувати свої думки та вчинки, я насамперед виявила, що відчуваю до мами надмірну прив’язаність, засновану на звичайних людських почуттях. Після смерті батька я вирішила, що тепер, коли в мене залишилася лише мама, я маю зробити все можливе, щоб добре про неї піклуватися. У підсумку я почала поводитися як звичайна людина, виконуючи свій дочірній обов’язок, і забула про те, що ми обидві — практикувальники.
Мама раніше працювала вчителькою, і її пенсія становить понад 5000 юанів [747 доларів]. Оскільки я не гармонізувала належним чином фундаментальні стосунки, у моєї молодшої сестри — яка на той час уже була заміжня — виникли образа та почуття несправедливості: їй здавалося, що за майже десять років, які я була поруч із мамою, я натомість отримала від неї значну фінансову допомогу. Усвідомивши причину, я звільнилася від пристрасті до родинних почуттів.
Продовжуючи дивитися в себе, я виявила ще одну проблему: проводячи багато часу з мамою, я була незадоволена практично всім, що вона робила. І хоча я не вступала з нею в суперечки, мене постійно дратували якісь дрібниці. Мама відчувала моє незадоволення, тому ми вивчали Фа і виконували вправи окремо. Між нами, двома практикувальниками, виникла перешкода. До того ж, жодна з нас не працювала над своїм серцем, і тому ми не утворили Єдиного Тіла. У результаті цим скористалися старі сили.
Приблизно через десять днів після того, як мама впала, молодша сестра запропонувала нам із мамою та моєю дитиною переїхати до неї на деякий час. Мій рівень Сіньсін (рівень моральності) був недостатньо високим, і я погодилася. Наступного дня після нашого з мамою приїзду до сестри вона разом із чоловіком відвезла маму до ортопедичної клініки.
Рентген показав перелом щиколотки; мамі одразу наклали гіпс, а також дали безліч ліків для прийому всередину та зовнішнього застосування. Коли сестра, її чоловік і мама повернулися з клініки, я відчула, що в їхніх очах стала винуватицею чогось жахливого. Сестра була похмуріша за хмару й не промовила ні слова, а на обличчі мами читалася сильна образа. Чоловік сестри, не соромлячись у висловлюваннях, уїдливо сказав мені: «„Нічого страшного, нічого страшного“… Що значить „нічого страшного“? Ось коли людина помре, тоді, може, й справді нічого страшного...»
Усі дорікали мені за те, що я не відвезла маму до лікарні одразу після її падіння: з одного боку — сестра та її чоловік, які не займаються самовдосконаленням, а з іншого боку — мама, чиї праведні думки виявилися недостатньо твердими. Виходячи з дому, я щосили намагалася стримати сльози, але, опинившись на вулиці, не витримала й розплакалася.
Я відчувала, що зі мною вчинили несправедливо. І справа була зовсім не в докорах сестри та її чоловіка — адже вони не були практикувальниками. Для мене було нестерпно, що рідна мати затаїла на мене образу. Я не відвезла її на рентген, вважаючи, що вона зможе подолати це випробування, якщо діятиме відповідно до принципів Фа. Однак у той момент я випустила з уваги стан її Сіньсін. Насправді, коли стався цей випадок, вона вже сприйняла падіння так, як це зробила б звичайна людина, і вирішила, що отримала травму.
Мама у всьому дотримувалася вказівок лікарів і виконувала всі їхні приписи. Мені ж залишалося лише виконувати свій дочірній обов’язок. Ми провели 45 днів у сестри. На той час гіпс з ноги мами вже зняли.
Цей досвід допоміг мені глибоко усвідомити: коли виникає конфлікт, співучням надзвичайно важливо вчасно відкинути пристрасті, що ґрунтуються на особистих стосунках, і відверто поговорити один з одним. Якби після падіння мама сказала мені, що хоче поїхати до лікарні на рентген, щоб перевірити стан ніг, то в моєї сестри та її чоловіка згодом не виникло б такого сильного неприйняття Дафа. Що стосується мене, то я нав’язала мамі своє розуміння Дафа, при цьому не маючи чіткого уявлення про те, чи готова вона зустріти це випробування з праведними думками й пройти його.
Насправді, з її слів і поведінки можна було зрозуміти, наскільки її думки в момент падіння відповідали праведним принципам. Наприклад, одразу після падіння вона сказала: «Учителю, будь ласка, допоможіть мені! Що ж мені робити, якщо я не зможу ходити?» У практикувальниці Дафа, яка зіткнулася з випробуванням, першою думкою мало бути: «Я — практикувальниця, і падіння не може призвести до жодних наслідків. Я, безперечно, зможу ходити. Я не маю права завдати шкоди репутації Дафа. Я повинна підтверджувати Фа!»
Натомість мама злякалася, що не зможе ходити, і почала турбуватися про власні інтереси — про те, що вона може втратити чи здобути. Вона також попросила принести рушник і гарячу воду. Фактично, вона поводилася як звичайна людина, а не як практикувальниця Дафа. Я ж, залишаючись у полоні власних уявлень, вважала, що вона пройде це випробування з праведними думками. При цьому я сама не задалася питанням: «Чому я зіткнулася з цією ситуацією? Як те, що сталося, відображає мій стан удосконалення?» Моє хибне судження призвело до низки проблем.
Те, що кожен практикувальник зміг пройти такий довгий шлях, спираючись на тверду віру в Учителя та Фа, — це вже чудово. Однак коли справа доходить до усунення пристрастей, практикувальники інколи можуть втрачати ясність. Цей випадок нагадав мені про те, як важливо виявляти доброту до співучнів, цінувати наш визначений долею зв’язок, йти шляхом самовдосконалення усвідомлено й упевнено, а також вірити в те, що ми, практикувальники Дафа, станемо непорушним Єдиним Тілом, і Фа проявить ще могутнішу силу в процесі нашого шляху самовдосконалення.
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
