(Minghui.org) Вітаю Вас, шановний Учителю! Вітаю, співучні!
Мене переповнюють емоції, коли я згадую про минулі 32 роки самовдосконалення за Фалунь Дафа. Допомагаючи Вчителю у Виправленні Закону, протягом останніх 26 років ми зазнавали тиску та переслідування з боку компартії Китаю (КПК).
На цьому дивовижному шляху було безліч труднощів і радощів. Під захистом шанованого Вчителя Лі Хунчжи я зміг пройти через усі ці злети й падіння. Я безмежно вдячний милосердному та шанованому Вчителю, а також усім моїм добрим і безкорисливим співучням. У ці особливі дні, коли проходить 22-а конференція практикувальників Фа материкового Китаю, я хотів би поділитися своїм досвідом удосконалення.
Знайти Вчителя після пошуків усього життя
У дитинстві моє життя було значно суворішим і гіркішим, ніж у моїх друзів. Батьки були добрими до нас, дітей, але мама мала запальний характер і часто конфліктувала з іншими членами родини. Іноді вона так сильно злилася, що втрачала свідомість. Коли я навчався в середній школі, батько часто бив її, і справа ледь не дійшла до розлучення.
Коли мені було 15 років, моя бабуся пережила нервовий зрив після жахливого випадку, що стався з нею, коли вона йшла одна вночі. Вона так і не змогла оговтатися від цього потрясіння й невдовзі померла. Дідусь працював в іншому місті й під час «Великого стрибка» (кампанії індустріалізації Китаю, що тривала з 1958 по 1962 рік) ледь не помер від голоду. Його життя було дуже важким, а напружені стосунки з іншими членами родини завдавали йому великих страждань. Останньою краплею стало те, що будинок, який він із такою любов’ю збудував, зруйнувався під час Таншаньського землетрусу. Він не витримав цього й помер.
Та все ж мені пощастило. Я був старшою дитиною в сім’ї, і мене любили. Оскільки я завжди добре вчився, усі члени родини підтримували моє прагнення здобути вищу освіту. Дідусь брав кредити, щоб оплатити моє навчання, починаючи ще із середньої школи. Я виправдав їхні сподівання й став першим студентом коледжу в нашому селі.
У третьому класі я перехворів на пневмонію. Після цього щороку хворів на трахеїт і часто приймав ліки, також мав проблеми з печінкою, що постійно впливало на мій апетит. У молодших класах середньої школи в мене розвинулася депресія, і навчання пішло на спад. До того ж протягом двох років мене цькували в школі! Як не дивно, згодом це раптово припинилося. Думаю, я сплатив свою карму.
У старших класах я відчував сильний тиск, бо хотів надолужити втрачене. Якби мені не вдалося вступити до коледжу, я, ймовірно, залишився б у нашому маленькому селі на все життя й став би фермером. Я економив на харчуванні та купував багато навчальних матеріалів. На щастя, завдяки наполегливій праці я набрав найвищий бал на вступних іспитах до коледжу у своїй школі й посів друге місце в усьому окрузі. Це було дуже важливим досягненням для всієї нашої родини. Згодом, почавши практикувати Фалунь Дафа, я зрозумів, що це, ймовірно, було заплановано Вчителем. Це зміцнило мою впевненість у собі та дало сили протистояти злобному режиму під час переслідування.
Водночас я й далі страждав від двох хронічних захворювань. Я лікувався різними методами — як західної, так і китайської медицини, — але безрезультатно. Я часто замислювався: «У чому сенс життя?» Під час широкого поширення цігун я перепробував багато різних практик, але жодна з них мені не допомогла, до того ж я ледь не потрапив у пастку фальшивої практики. Поступово я зрозумів, що існують праведні та єретичні школи, а також одержимість тваринами та нечистими духами. Я злякався й перестав практикувати в тих школах. Проте мене й далі цікавили книги з енергетичних практик і буддизму, ніби я на щось чекав.
І ось одного разу такий шанс з’явився! Учитель запланував для мене роботу в іншому місті, і там я зустрів людину, яка запитала, чи не хочу я практикувати Фалунь Дафа. Не замислюючись, я випалив: «Так!» Я й сам здивувався, чому так швидко погодився.
Я пішов до парку, щоб записатися на майбутній семінар Фалунь Дафа, але мені сказали, що місць уже немає. Я попросив внести мене до списку очікування й зрештою отримав квиток.
Прямо перед початком семінару мені зателефонував менеджер і попросив поїхати в інше місто в справах. Він сказав, що якщо я не поїду зараз, то можу втратити роботу. Я розповів йому про заняття цігун і пояснив, що не можу поїхати, доки вони не завершаться. Він кілька секунд мовчав, а потім погодився, щоб я відвідував заняття. Другого дня семінару я ледь не пропустив 30 хвилин лекції. Але якимось дивом усе склалося так, що я нічого не пропустив!
Мені пощастило побачити Вчителя зблизька під час навчання. Він був дуже молодим — на вигляд Йому було років двадцять. Він був високий, спокійний і милосердний. Моє серце наповнилося радістю! Ця сцена й досі так яскраво зберігається в моїй пам’яті, ніби це було вчора, навіть через 32 роки.
Учитель сказав у першій лекції «Чжуань Фалунь»:
«Гадаю, що тим, хто особисто ходив на мої лекції, на яких я навчав методу вдосконалення й Закону, дуже... у майбутньому ти дізнаєшся. Ти відчуєш, що цей проміжок часу надзвичайно радісний». (Лекція перша, Чжуань Фалунь)
Це справді було так!
Дафа настільки могутній! Лише за один рік практики Дафа хронічні хвороби, які мучили мене протягом десяти років, повністю зникли. Я був надзвичайно щасливий. Глибоке вчення Дафа також допомогло мені зрозуміти, чому на початку життя я зазнав стільки нещасть. Це була моя карма, яку потрібно було спокутувати, і водночас вона заклала основу для мого майбутнього здобуття Дафа. Я відчув, що моє серце розширилося, і я більше не впираюся сліпо у власні погляди та обмежене розуміння.
Під час великої повені 1998 року, пожертвувавши 50 юанів на роботі, я також пішов до Бюро цивільних справ і пожертвував ще 50 юанів. Я чув по телевізору, що один місцевий практикувальник Фалунь Дафа пожертвував 1000 юанів, тоді як більшість із нас заробляли лише 600–700 юанів на місяць.
Я всіляко намагався дотримуватися принципів Дафа й бути доброю людиною. Завжди є ті, чиє життя ще важче, ніж моє. Коли я був змушений поневірятися, уникаючи переслідування, я віддав 61 юань із 200, що залишалися в мене, хлопчикові-жебракові, щоб він міг повернутися додому. Ніхто не допоміг йому, коли він блукав у жвавому торгівельному районі Пекіна. Коли я простягнув йому гроші, він був надзвичайно зворушений і вигукнув просто на вулиці: «Фалунь Дафа несе добро!»
Шлях удосконалення завжди сповнений труднощів і випробувань. Невдовзі після того, як я здобув Фа, у нас із дружиною народилася донька, і я повернувся додому. У моєму районі не було практикувальників, і я зазнав впливу практик цігун, які вивчав раніше. Через два-три роки я нарешті вирішив практикувати Дафа по-справжньому й одразу продав усі зібрані мною книги з цігун. У 1996 році я познайомився з практикувальницею та долучився до поширення Фа серед людей. Лише тоді я став трохи стараннішим у вдосконаленні.
Одного разу, припустившись помилки, я подумав, що мій Фалунь (Колесо Закону) деформувався і я більше не зможу практикувати Фалунь Дафа. Я сидів на землі на нашому майданчику для вправ — мовчазний і пригнічений. Ніхто не знав, як мені було тяжко. Але Вчитель урятував мене, скерувавши до мене практикувальника, який по-доброму поговорив зі мною. Він підбадьорив мене, допоміг підвестися й продовжити виконувати вправи, що зрештою допомогло мені пройти це випробування.
Учитель завжди влаштовував так, щоб практикувальники повідомляли мені про вихід нових лекцій Дафа, аби я міг старанно вивчати Фа. Одного разу на роботі організували екскурсію до Східних імператорських мавзолеїв династії Цін. Я не хотів їхати, але не мав слушного приводу відмовитися. Відвідавши це місце, я був вражений його величчю та святістю. За кілька днів Учитель опублікував вірш «Прогулянка біля Східних мавзолеїв династії Цін». Я зрадів, що мав можливість побувати в цьому особливому місці. Через багато років я часто згадував цей випадок і відчував, що на нас, учнях Дафа, лежить надзвичайно велика відповідальність.
Поїздка до Пекіна на захист Фа
20 липня 1999 року Цзян Цземінь, колишній лідер компартії Китаю, віддав наказ про переслідування Фалунь Дафа й мобілізував ресурси всієї країни для очорнення та наклепу на Дафа. Атмосфера була сповнена жаху й страху. Люди блідли вже від самої згадки про Фалунь Дафа.
Як консультант пункту практики та державний службовець, я став одним з основних об’єктів стеження. Я також помітив, що багато жінок-практикувальниць поїхали до Пекіна, щоб виступити на захист Дафа, тоді як чоловіків-практикувальників було дуже мало. Я розумів, що страх заважав деяким практикувальникам, зокрема й мені, зважитися на цю поїздку. Я вагався й не знав, чи їхати. Але одного разу, вивчаючи Фа, я усвідомив, що це правильний вибір. Ми, практикувальники, здійснюємо надзвичайні справи й повинні захищати Дафа.
Я двічі подавав звернення. Проте, оскільки страх іще був у моєму серці, мене заарештовували, і обидва рази змушували всупереч моїй волі писати заяви про відмову від Фалунь Дафа. Перебуваючи в центрі ув’язнення, я разом з іншими практикувальниками декламував вірші зі збірки «Хун Їнь». Ми добре пам’ятали 71 вірш, але останній так і не змогли згадати, як не намагалися. Після звільнення я зрозумів, що ми забули вірш «Справжнє самовдосконалення». Ми усвідомили, що Вчитель нагадував нам про необхідність по-справжньому вдосконалюватися.
Мені було надзвичайно боляче писати заяву про зречення, хоча я зовсім цього не хотів. Я знав, що вдосконалююся недостатньо старанно, тому майже два місяці присвятив заучуванню напам’ять останнього розділу «Чжуань Фалунь» — «Людина з великою природною основою».
Коли я збирався подати звернення втретє, мене переповнювали суперечливі почуття, коли я дивився на свою семирічну доньку. Я не знав, яким буде результат цього разу, тому відправив її до двоюрідної бабусі, а сам сів на автобус до Пекіна. Дорогою поліція всюди розшукувала практикувальників Фалунь Дафа, але мені вдалося дістатися площі Тяньаньмень, де я голосно, від щирого серця вигукнув:
«Фалунь Дафа несе добро! Фалунь Дафа — праведний Закон!»
Мене знову заарештували й збиралися звільнити з роботи. Дружина дуже хвилювалася й попросила свого керівника, очільника окружного організаційного відділу, умовити мене написати ще одну заяву. Я розумів, що всі вони турбуються про мене, але також знав, що більше не повинен писати таких заяв.
Згодом дружина скористалася службовими зв’язками, щоб прийти до центру ув’язнення й поговорити зі мною. Гірко плачучи, вона стала переді мною навколішки й благала написати заяву заради неї та нашої доньки. У мені все ще були сильні родинні пристрасті, і зі сльозами я погодився.
Поліціянт, який спостерігав за нами, був зворушений. Він запитав мене: «Знаєте, чому уряд почав переслідувати Фалунь Дафа? Тому що у вас 100 мільйонів практикувальників!»
Я був приголомшений. Нещодавно ми з одним співучнем обговорювали, чи справді нас 100 мільйонів, і намагалися це підрахувати, але так і не дійшли до цієї цифри.
Почувши слова поліціянта, я відчув сором — я не вірив Учителеві до кінця. Я вирішив, що більше не писатиму заяви про зречення. Коли я сказав їм, що передумав, поліціянт був шокований, а дружина — у відчаї. Вона відчула, що я її обманув, і затаїла на мене глибоку образу. До одруження я доклав чимало зусиль, щоб завоювати її серце, і дуже її кохаю. Старі сили скористалися моїми людськими почуттями та створили мені багато негараздів упродовж цих років.
Удосконалення — це надзвичайно серйозна справа. Якщо мій Сіньсін не відповідає вимогам, я не зможу пройти великі випробування. Усього через 19 днів ув’язнення я став дуже самотнім і пригніченим, тож написав ще одну заяву про зречення й був звільнений.
Я був глибоко розчарований у собі й відчував, що не гідний практикувати священний Дафа. Коли дружина приїхала за мною, вона не сказала жодного слова. Вона не повезла мене додому, а відвезла до родича. Цей родич був дуже впливовою людиною і також звертався до влади, щоб домогтися мого звільнення. Було вирішено, що я почну працювати на його фабриці.
Одного разу під час роботи я подумав, що самовдосконалення — це надто складно, і, можливо, мені варто знизити вимоги до себе та просто бути доброю людиною. У цю мить на мій палець ноги впав інструмент вагою 130 кг. Якби інший його кінець не був прикріплений до фланця, у мене могли б бути зламані рука й нога. Я зрозумів, що в мене ще є карма, яку потрібно відпрацьовувати. Від цього не втекти, хай би що сталося — навіть якщо припинити вдосконалення, виходу все одно немає.
Прочитавши статтю на сайті Minghui з настановами Вчителя, я відчув піднесення, і мої думки знову стали праведними. Я був безмежно вдячний Учителеві за допомогу.
Ще за місяць родич сказав, що я зможу повернутися на роботу, якщо напишу ще одну заяву з осудом Дафа. Я подякував йому за всю допомогу, яку він надавав мені та моїй родині впродовж двох десятиліть, але сказав, що більше не можу писати жодних заяв. Він заплакав і сказав, що якби мій дід був живий, то не схвалив би мого вчинку. Я не зміг його переконати й відчув глибоке співчуття до всіх живих істот, отруєних старими силами та переслідуванням.
Місцеві практикувальники знову планували поїхати до Пекіна, щоб захистити Дафа. Понад 120 осіб погодилися. Однак згодом ця інформація потрапила до поліції, і ми вирішили виїхати на тиждень раніше. Близько 40 практикувальників перехопили дорогою, але 80 дісталися площі Тяньаньмень і скандували: «Фалунь Дафа несе добро!»
Перебуваючи в центрі ув’язнення, я вже не сподівався на звільнення. Дружина використала всі можливі зв’язки, і кожне звільнення давалося неймовірно важко. Один знайомий якось сказав, що це навіть складніше, ніж домогтися звільнення вбивці. Він попросив мене більше йому не телефонувати, бо Фалунь Дафа став серйозним політичним питанням.
Одного разу охоронець раптово запитав, чи не хочу я найняти адвоката. Я подумав, що, можливо, мені готуються винести вирок, і дуже спокійно відповів: «Ні, ми не можемо собі цього дозволити».
На мій подив, мене невдовзі звільнили — без застави й без підписання будь-яких документів! Моє звільнення було «схвалене», оскільки я більше не перебував «під заставою».
Озираючись на цей етап мого шляху вдосконалення, я розумію, наскільки він був звивистим і складним. Хоча переслідування справді було надзвичайно жорстоким, головною причиною стало те, що моя власна карма й відсутність міцного вдосконалення призвели мене до цих випробувань. У міру того як випробування ставали дедалі важчими, моє серце втрачало стійкість, і я намагався використовувати людські методи, щоб їх подолати, замість того щоб шукати відповіді у Фа. Крім того, мій намір подавати звернення не був цілком чистим: я боявся відстати від процесу Виправлення Закону й прагнув досягти Повного Вдосконалення шляхом накопичення Вей Де. Я також виявив у собі пристрасть до суперництва та сильні людські почуття. Усі ці пристрасті стали лазівками, якими старі сили скористалися для мого переслідування.
Проходження цих випробувань і усвідомлення їхніх причин призвело до великого прориву в руйнуванні задумів старих сил. Це також заклало міцну основу Сіньсін, необхідну для подолання подальших випробувань.
Уникнути шести арештів під час вимушених поневірянь
Оскільки я вважав, що надалі мене вже не переслідуватимуть, мене вразили слова двоюрідної бабусі: вона сказала, що чула про людину, яку нещодавно засудили до тюремного ув’язнення. Вона не згадувала ні мене, ні конкретну ситуацію. Але я автоматично подумав, що йдеться про мене, й випалив: «Чому вони знову хочуть переслідувати мене? Що я зробив?» Згодом, обміркувавши це, я зрозумів, що нічого не відбувається без причини, і через неї Вчитель подавав мені підказку.
Невдовзі після Китайського Нового року троє працівників місцевої поліції прийшли до мене додому й під приводом потреби моєї допомоги в розслідуванні доставили мене до поліційного відділку. Я сказав їм, що не порушував жодних законів і що забирати мене до відділку незаконно. Один поліціянт відповів, що я нібито все ще перебуваю під заставою, але я це заперечив. Прибувши до поліційного відділку, я намагався посперечатися з начальником поліції. Він не захотів зі мною розмовляти, лише сказав, що наступного дня я можу поговорити зі співробітниками юридичного відділу. Тоді я усвідомив усю серйозність ситуації: зло планувало відправити мене до виправно-трудового табору. Я попросив Учителя про допомогу.
Коли поліціянт відводив мене до камери, я побачив, що ворота широко відчинені. Я кинувся бігти, і поліції не вдалося мене спіймати. Після цього інциденту я два роки поневірявся, переховуючись від поліції. Зупиняючись у домівках практикувальників, я навчився користуватися комп’ютером, завантажувати матеріали із сайту Minghui та видруковувати їх для поширення.
Згодом настало ще одне серйозне випробування. Моя дружина більше не могла цього терпіти й зажадала розлучення. Вона вимагала передати їй опіку над нашою донькою. Щодо нашого єдиного майна — старого будинку вартістю близько 40 000 юанів — вона вимагала й мою частку як внесок у виховання дитини. Це означало, що я втрачу все й стану справжнім безхатьком.
Я не погоджувався з її вимогами, але вона була непохитною. З огляду на тиск і дискримінацію, з якими вона стикалася на роботі через мене, а також усвідомлюючи, що не повинен мати пристрастей до чогось у світі людей, я погодився підписати документи про розлучення.
Я також відчував провину за те, що не виконував батьківських обов’язків, тому дозволив дружині повністю розпоряджатися будинком. Я погодився сплачувати аліменти на дитину, доки доньці не виповниться 18 років. Дружина була дуже зворушена: вона обійняла мене й заплакала. Після цього вона більше ніколи не порушувала тему розлучення.
Під час свят я поїхав провідати дружину й доньку в домі її матері. Брат дружини злякався й не наважився залишити мене на ніч. Хоч мені й не було куди йти, дружина мовчала. Я йшов вулицею серед ночі, мені було самотньо й сумно. Тоді я згадав, що неподалік мешкає практикувальник. Я пішов до нього, і він радо запропонував мені притулок.
Іншого разу я був у домі координаторки, коли поліція оточила її квартал. Оскільки поліціянти не змогли зламати вхідні двері, вони знайшли зварювальника, який їх розкрив. У ту мить, коли вони збиралися зайти, я вистрибнув із вікна другого поверху. Хоч я й вивихнув щиколотку, часу розбиратися з цим не було — я побіг, рятуючи життя. Я швидко переліз через паркан і опинився на військовій базі. За мною гналися четверо чи п’ятеро людей. Я знову побіг і зрештою відірвався від переслідувачів.
Одного разу я чекав на автобус і повісив плакат про Дафа. Навколо зібрався натовп. Один із людей виявився поліціянтом у цивільному. Він погнався за мною й заарештував. Після того як мене доставили до найближчого поліційного відділку, я не назвав ні свого імені, ні адреси. За це мене побили. Один поліціянт також бив мене електричною палицею. Але, як не дивно, це допомогло мені подолати страх перед нею.
Повернувшись після вечері, вони поставили ніжку стільця на мою ступню й били електричною палицею від ступні до шиї. Я не боявся й продовжував повторювати вірші з «Хун Їнь». І сталося диво: я перестав відчувати біль і подумав, що електрична палиця зламалася. Та коли я занепокоївся, біль знову з’явився. Вони били мене струмом, доки не розрядилася батарея. Потім прикували до металевого стільця, а самі заснули поруч.
Під час допиту один із поліціянтів упізнав мене. Я занепокоївся, чи не відправлять мене до трудового табору, й попросив Учителя про допомогу. Один наручник розстібнувся, і я з усіх сил намагався розстібнути другий. Я подумав: якби Вчитель не хотів, щоб я звідси пішов, перший наручник не розстібнувся б сам. Я витратив ще трохи часу й зняв другий наручник.
Я кинувся до дверей, але не зміг повернути ручку. Я злякався, що двері замкнені з іншого боку. Та знову подумав: якби я не міг піти, то й від наручників не звільнився б. Я заспокоївся й знайшов спосіб повернути замок. Увесь цей час охоронці спали.
Я якомога тихіше спустився вниз. І в ту мить, коли подумав, як упоратися з охоронцем, побачив, що там нікого немає, хоча світло горіло. Я вийшов за двері й сховався за рогом, щоб перевести подих. Озирнувся й переконався, що за мною ніхто не стежить. Потім побіг так швидко, як тільки міг, щоб залишити це місце.
Я пройшов кілька кілометрів, аби попросити допомоги в співучня, але, оскільки був у нього лише раз, не зміг згадати адресу й постукав не в ті двері. Потім я спробував дістатися клініки однокласника, яка була десь на сході. На той час я зовсім знесилився й пішов до заправки біля шосе, щоб запитати, де міститься клініка.
Раптом повз мене промчав автомобіль і заїхав на заправку. Спочатку я не звернув на нього уваги, але коли він різко зупинився, підвів очі — до мене мчали шестеро поліціянтів. Не знаю, звідки взялися сили, але я розвернувся й побіг на південь. Коли озирнувся, машина їхала на схід. Я побіг на захід.
У пошуках укриття я натрапив на занедбану фабрику й зайшов усередину. Але там було зовсім порожньо, ніде сховатися. Якби я там залишився, то був би, мов «черепаха в банці», і поліція легко мене спіймала б. Та знову подумав: якби я не міг утекти, Учитель не допоміг би мені покинути поліційний відділок. Я відчув упевненість і знову побіг. Потім побачив велику порожню каналізаційну трубу, зайшов усередину, пройшов уперед, переліз через металеву огорожу й побачив великий ставок. Зрештою мені вдалося втекти.
Згодом я дізнався, що поліція справді обшукала ставок. Один із поліціянтів (той, хто уважно слухав, коли я намагався роз’яснити їм факти) сказав: «Немає потреби продовжувати пошуки. Він навіть може звільнитися від наручників. Ми його не знайдемо. Повернімося». Я був за крок від загибелі! Дякую, Учителю, за захист!
Місцеве поліційне управління було приголомшене моєю втечею. Дехто з працівників говорив, що я маю надприродні здібності. Але координаторка видала мене, і поліція знову заарештувала. Мене помістили до центру «промивання мізків». Заступник начальника поліції, відповідальний за моє «перевиховання», сказав: «Ти дуже здібний. Я чув, що в тебе є якісь надздібності. Покажи мені!» Кожен курс «промивання мізків» тривав 15 днів; якщо за цей час людину не «перевиховували», її мали відправити до трудового табору. Думаю, начальник не очікував, що я зможу втекти з так ретельно охоронюваного центру «промивання мізків». Проте після двох невдалих спроб на 13-й день ув’язнення мені вдалося втекти.
Під час цієї втечі я набув великого досвіду. Але з огляду на обсяг статті я хотів би стисло викласти його в трьох пунктах.
1. Перші дві невдалі спроби втечі були спричинені тим, що я відчував сильний страх. Я запитував себе: чого саме я боюся? Згодом поступово заспокоївся.
2. Я нарешті позбувся страху перед тортурами в трудовому таборі. Я більше не хвилювався, що мене «перевиховають», якщо я не зможу витримати тортури, і вирішив, що не писатиму заяви про зречення.
3. Я не мав неприязні до практикувальниці, яка видала мене, думаючи, що, можливо, був їй чимось зобов’язаний у минулих життях. Але мені було дуже шкода її, і я сподівався, що вона усвідомить свою помилку. Я чув, що через тиждень після звільнення вона пошкодувала про свій вчинок.
Одного разу під час святкування Китайського Нового року я так сильно сумував за домом, що потай повернувся, аби побачитися з дружиною та донькою. Можливо, поліція найняла когось, щоб стежити за ними. Коли ми разом вечеряли, хтось постукав у двері. Я не звернув уваги, але дружина застерегла мене, що це може бути поліція. Я злякався й одразу втік.
Іншого разу я прийшов до практикувальника, і несподівано з’явилася поліція. Мені знову вдалося втекти. Я пов’язав цю втечу зі сном, який наснився мені незадовго до цього. Уві сні мене заарештували двоє поліціянтів, один із яких був моїм однокласником зі старших класів. Я благав його відпустити мене, але марно. Він привів мене до представника окружної адміністрації, де один поліціянт наступив мені на груди. Саме в цю мить я позбувся страху. Я голосно повторював формули відправлення праведних думок і усував злі чинники в іншому просторі, які переслідували мене.
Протягом двох років вимушених поневірянь я жив у багатьох практикувальників. Переважно я покладався на фінансову підтримку співучнів і родичів. Я жив у постійному страху й самотності. Співучні піклувалися про мене, і ми могли говорити про все. Ми часто ділилися розумінням Фа й разом працювали над інформуванням громадськості про переслідування. Вони були мені ближчими, ніж рідна сім’я. Завдяки їм я відчув силу Дафа та милосердя Вчителя. Завдяки їм мій Сіньсін значно підвищився. Я хочу висловити глибоку й щиру вдячність співучням, які безкорисливо допомагали мені.
Кілька місяців я жив у літнього практикувальника, друга мого батька. Там стався випадок, який справив на мене глибоке враження. Він мав дуже старий комп’ютер, а швидкість інтернету була вкрай низькою. Я часто через це хвилювався. Але за цей час, можливо, усі ми підвищили свій Сіньсін, і сталося диво — швидкість інтернету раптово зросла в шість разів!
Одного вечора я завантажив лекцію Вчителя «Лекція Закону під час поїздки Північною Америкою». Коли я читав Фа, мене охопило відчуття глибокого просвітлення. Неймовірно глибоке розуміння лекції пронизало мене. Я занурився у Фа, і все здавалося таким безтурботним, ніби час зупинився. Я був дуже зворушений, і сльози потекли по моєму обличчю.
Проходження випробування життям і смертю
Найсерйозніше випробування життям і смертю, влаштоване старими силами, навалилося на мене без жодного попередження. Це сталося тому, що в мене все ще було надто багато пристрастей, від яких я не міг позбутися, і під час вивчення я не міг прийняти Фа серцем. Я сприймав виконання справ як удосконалення й не вмів активно дивитися в себе, а лише пасивно працював над своїми пристрастями, коли виникали конфлікти.
Одного разу, коли я їхав в автобусі, я заговорив про Дафа з чоловіком, який сидів поруч. Виявилося, що він — поліціянт у цивільному, і в автобусі було ще четверо поліціянтів. Після арешту мене спочатку відвезли до поліційного відділку, а потім — до центру «промивання мізків». Дев’ять місяців, які я там провів, стали найважчим періодом у моєму житті. Кілька разів я був на межі зриву. Це справді було темне лігво зла. Але знову ж таки, саме Фа дав мені силу.
Учитель сказав:
«Чому учні Дафа страждають від жорстоких і нещадних переслідувань зла? Тому що вони тверді у своїй праведній вірі в Дафа…». («Великий Закон неруйнівний», Суть сумлінного вдосконалення 2)
Оскільки я оголосив голодування на знак протесту проти переслідування, охоронці прив’язали мене до «ліжка мерця» (жахливого методу тортур), і я не міг рухатися. Жінка-охоронниця, на прізвище Чжан щодня повторювала пропаганду, що очорнювала Дафа. Я продовжував сперечатися з нею, і жоден із нас не міг переконати іншого. Мені було шкода її, адже, піддавшись «промиванню мізків» комуністичним режимом, вона й сама цього не усвідомлювали та вперто йшла за ним, чинячи зло, навіть розуміючи, що це може бути неправильно.
Коли мені робили внутрішньовенні вливання, я постійно просився до туалету. Але мене відмовлялися відпускати з ліжка й просили молодого поліціянта принести мені сечоприймач. Іноді я вже не міг стримуватися й мочився в ліжко. Ранньою весною, коли ще було холодно, я не міг заснути під мокрою ковдрою. Через два тижні я не витримав і погодився їсти рідку їжу. Нарешті мене звільнили з «ліжка мерця».
До відправлення в центр «промивання мізків» я думав, що продовжуватиму голодування, доки мене не звільнять. Уважав, що через два-три місяці голодування мене випустять. Але минуло три місяці, а я все ще не бачив жодної надії на звільнення й був розгублений. Бути прикутим до металевого стільця та щодня зазнавати примусового годування через носову трубку було найжорстокішою тортурою. Охоронці також катували мене, не дозволяючи користуватися туалетом. Я ще й страждав від сильних закрепів, бо на туалет мені відводили лише п’ять хвилин.
Я не знав, чи варто продовжувати. Якось охоронець запитав мене: «Ти вдосконалюєшся?» Це питання здивувало мене. Я добре над цим подумав і вирішив, що Вчитель дає мені підказку через нього. Тож я вирішив продовжити голодування. Згодом удень підійшов охоронець і сказав, що йому наснилося, ніби я вистрибую з вікна третього поверху, а він стрибає за мною, щоб наздогнати й схопити. Я зрозумів, що голодування — справа непроста.
Щоб змусити мене їсти, вони випробували всілякі методи. Я так схуд, що найтовстішу частину моєї руки можна було обхопити долонею, зате литки набрякли. Одного разу жінка-охоронниця Чжан навіть заплакала, намагаючись умовити мене поїсти. Її слова дуже зворушили мене, і я ледь не погодився, якби не зазнав на собі її жорстоких методів тортур. Розум підказував мені, що я не можу припинити голодування. Я подякував їй і сказав, що не можу з нею погодитися. Її тон одразу змінився, і вона пішла.
До мене постійно приходили різні люди. Одна жінка-охоронниця видавала себе за викладачку коледжу. Щодня вона клала мені на подушку яйце й миску пшоняної каші. Я думав, що вона не витримає й двох тижнів. Але на тринадцятий день вона показала своє справжнє обличчя й била мене туфлями по набряклих литках. Вони були вкриті кривавими ранами, шкіра злізла. Шрами зникли лише більш ніж через десять років.
Мене тримали в одиночній камері та змушували довго стояти або сидіти навпочіпки. Також у мене насильно вливали алкоголь, оцет, гіркий чай або холодну воду великими бутлями. Протягом шести місяців мене щодня прив’язували до металевого стільця, а вночі не давали спати, намагаючись «перевиховати». Мені знову заборонили ходити в туалет. На додачу до всього я постійно зазнавав побиттів і словесних образ. Мої руки були вкриті шрамами від уколів голками.
Одного разу мене роздягли догола й помістили у величезний мішок для сміття, а потім силоміць змусили випити піввідра води. Я мочився так рясно, що ноги були мокрі. Потім вони знущалися з мого нетримання, хоча мені було трохи за тридцять. Вони також звинувачували мене в тому, що я не дбаю про батьків і дітей, називали «антикомуністом», «непатріотом» і «одержимим» своєю вірою. Найбільше мене ранило те, що вони обмовляли Дафа й змушували читати їхню пропаганду, зокрема «зізнання» колишніх практикувальників, які зреклися Дафа під час переслідування.
Одного разу охоронці прикинулися суддями й влаштували для мене «слухання», погрожуючи суворим тюремним строком. Четверо з них були «експертами» з «перевиховання» практикувальників. Кілька колишніх практикувальників, які перейшли на темний бік, також по черзі розмовляли зі мною. Я перебував у стані найсильнішої напруги й тривоги. Мені хотілося померти, а не жити. Я був у відчаї. Кілька разів мені снилися мій дідусь та інші померлі родичі. Я замислювався про самогубство. Але стіни в камері були оббиті м’яким матеріалом, і в мене не було можливості навіть накласти на себе руки; до того ж за мною цілодобово стежили. Я по-справжньому зрозумів, що означає «кожен день тягнеться, мов рік».
Через пів року охоронці вирішили припинити моє голодування будь-якою ціною, навіть якщо це означало б убити мене. Вони приготували велику миску пюре та чотири великі буханці кукурудзяного хліба — цього вистачило б, щоб нагодувати шістьох. Ззовні чергував лікар. Вони планували й надалі примусово годувати мене, доки я не здамся. Побоюючись, що справді можу померти, я припинив голодування.
З усіх методів катувань найболіснішим було позбавлення сну протягом 18 діб. У мене ледь не стався нервовий зрив. Охоронець сказав, що позбавлення сну, на додачу до голодування, позбавить мене всіх людських потреб. За мною постійно наглядали четверо охоронців, змінюючись кожні шість годин. Через кілька днів я почав відчувати сильну сонливість. Якщо вони були в доброму настрої, поводилися зі мною приязно й розмовляли, аби я не заснув. Але якщо були в поганому настрої, били або штовхали. Іноді двоє охоронців притискали мене до стіни й обливали холодною водою, коли я заплющував очі.
Через два тижні в мене почалися галюцинації. Я не впізнавав людей і говорив безладні речі, у очах двоїлося. Ліжко в моїх очах стало вертикальним, і я дивувався, чому пляшка з водою, що стояла на ньому, не падала на підлогу. Та навіть тоді охоронці й далі не давали мені спати. Одного разу я знепритомнів. Коли прийшов до тями, поряд стояв лікар і сказав охоронцеві: «Нехай трохи поспить». Після цього мені нарешті дозволили поспати.
Потім мене прив’язували до стільця й дозволяли спати по чотири години на добу. Під час сну вони також піднімали мої набряклі ноги на стіл. Такі тортури тривали цілих два місяці.
У тому місці було дуже багато злих сутностей. Одного разу прийшов охоронець, щоб «перевиховувати» мене, але я продовжував у серці відправляти праведні думки. Тоді його вираз обличчя й тон голосу раптово змінилися (я вважаю, що він був одержимий злим духом). Він злобно сказав мені: «Навіщо ти знищуєш зло? Демони теж живі істоти!» — і вдарив мене ззаду. Я не був готовий і впав на підлогу. Потім він повернувся до нормального стану, допоміг мені підвестися й запитав, чи не поранився я. Я був приголомшений. Як він міг знати, про що я думаю? Як зло в іншому просторі може бути таким нестримним!
Упродовж цих дев’яти місяців ув’язнення, щоб протистояти зростаючому тиску, я використав усю свою мудрість, мужність, силу й витривалість — усе, що міг пригадати й зрозумів із Фа. Я продовжував повторювати Фа й відправляти праведні думки якомога частіше. Згодом дізнався, що співпрактикувальники ззовні також відправляли для мене праведні думки; я дуже ціную їхні зусилля.
Я був добрим до кожного охоронця, але все ж опирався їхнім неодноразовим вимогам написати заяви про відмову від Дафа. Фізично й морально виснажений, я слабшав із кожним днем. Я тремтів від страху, коли до мене наближався злий охоронець. Одного разу, перебуваючи в стані нестерпних страждань, я визнав себе винним перед КПК та китайським народом і написав заяву, пообіцявши більше не практикувати Дафа. Я шкодував, що так і не досяг рівня незламного учня Дафа.
Зрештою, одного дня до мене прийшли місцеві поліціянти й відвезли мене на трирічний строк до виправно-трудового табору. Я нарешті мав покинути це диявольське лігво, де мене ледь не закатували до смерті й мало не звели з розуму. Глибоко зітхнувши, я зрадів за себе. Я знав, що якщо не зможу пройти одне випробування, наступне буде ще складнішим, але я не похитнувся у своїй рішучості продовжувати практикувати Фалунь Дафа. Милосердний Учитель також не відмовився від мене й дав мені більше можливостей для самовдосконалення.
Після шести місяців у трудовому таборі я поступово оговтався. Тоді я вирішив знову розпочати голодування разом з іншими практикувальниками. Почувши, що одного практикувальника закатували до смерті, ми протестували, разом вигукуючи: «Фалунь Дафа несе добро!» Тієї ночі пів години гримів грім. Ми сприйняли це як знак жалоби за загиблим практикувальником. Наступного дня був Всесвітній день Фалунь Дафа, і небо прояснилося. Ми навіть побачили відеозапис параду в Гонконзі, де практикувальники тримали плакати з написом «Фалунь Дафа несе добро!» (Охоронець отримав диск удома й забув вийняти його з відеопрогравача після перегляду в трудовому таборі).
Я написав листа, у якому викрив переслідування у виправно-трудовому таборі, і його було доставлено адресатові. Родич одного практикувальника передав нам нові лекції Вчителя. Коли мене перевели до іншого трудового табору, я взяв їх із собою. Під час обшуку охоронці їх не виявили, і я поділився ними з практикувальниками, які там перебували.
Цього разу після двох місяців голодування мене забрали додому сестра й дружина. Загалом я провів у неволі 16 місяців. Злий задум утримувати мене три роки зазнав поразки. Я радів, що знову опинився на волі, і не мав жодної образи на охоронців, які мене катували. Я також був щасливий, що зберіг віру в Дафа, попри пережиті тортури й допущені помилки.
Як же я, така незначна істота в Усесвіті, удостоївся честі бути практикувальником Дафа й бути врятованим Учителем Лі Хунчжи? Без захисту Вчителя, керівництва Дафа та праведної підтримки співучнів я ніколи не зміг би витримати таке кричуще насильство й залишитися живим без жодних фізичних наслідків чи психічних травм.
Дорогою додому сестра купила мені їжі. Я не їв два місяці, і їжа здалася мені неймовірно смачною. Мені здавалося, що я ніколи раніше не куштував нічого настільки смачного!
Сила Дафа проявляється, коли практикувальники діють як Єдине Тіло
Перебуваючи в трудовому таборі, я дуже хвилювався, що не можу вивчати Фа та виконувати вправи. Я сподівався, що після звільнення зможу приділяти цьому більше часу. Але щойно повернувся додому, з’явилося багато повсякденних справ. Проявилися численні пристрасті: самоствердження, прагнення до комфорту, суперництво, образа, тривожність і похіть. Навіть усвідомлюючи наявність цих пристрастей, мені було дуже важко від них позбутися.
Я продовжував виконувати три справи, але не був старанним і поводився як «звичайна людина, що почула Дао». Під час прибирання дому я тричі впав. Утретє я пошкодив зап’ястя, і відновлення тривало понад рік. Іншого разу я впав, їдучи на мотоциклі, і зламав шість ребер. Завдяки чудодійній цілющій силі Дафа я одужав лише за місяць. Мене також ще кілька разів заарештовували. Одного разу міська поліція спеціально передала місцевій поліції документ для розслідування моєї справи, і мене ледь не засудили до тюремного ув’язнення.
Та були й дуже позитивні моменти, якими я хотів би поділитися. Я помітив, що, працюючи разом над порятунком затриманих практикувальників, ми всі стикалися з різними проблемами Сіньсін. Проте ми щиро присвячували себе цій справі, добре координували дії, з добротою вказували одне одному на проблеми й водночас підвищували свій Сіньсін. Завдяки нашій злагодженій співпраці сталося кілька див.
Чотирьом місцевим практикувальникам висунули обвинувачення за роз’яснення правди людям. Поліція дуже пильно стежила за цими справами. Одна літня практикувальниця страждала від душевної травми, спричиненої неодноразовими арештами та ув’язненням у минулому. Координатор також виявив, що її телефон прослуховують. Ми всі хотіли щось зробити для їхнього порятунку, але не знали, з чого почати.
Тоді Вчитель привів до нас практикувальницю з потужними праведними думками, яку ніколи не переслідували. Вона виявила велику сміливість і була дуже уважною до деталей. Вона постійно контактувала з нами, щоб обговорити план порятунку. Я зрозумів, що це задум Учителя, і разом із нею найняв адвокатів для практикувальників та переконав їхніх родичів домагатися звільнення. Ми також відправляли праведні думки на підтримку роботи адвокатів і збирали серед місцевих жителів підписи під петицією з вимогою звільнити практикувальників.
Петиція пройшла надзвичайно успішно. Спочатку ми зібрали понад 300 підписів, а згодом — ще більш як 1000. Коли два адвокати вирушили до центру «промивання мізків», щоб вимагати звільнення практикувальників, майже 60 практикувальників поблизу відправляли праведні думки. Багато охоронців спочатку поводилися дуже агресивно, але менш ніж за дві хвилини пом’якшилися й почали ставитися до адвокатів доброзичливо.
Деякі практикувальники навіть пішли безпосередньо до дому головуючого судді, щоб роз’яснити ситуацію. Суддя дуже злякався й не наважився відчинити двері. Інші відправляли численні листи дружині судді та начальнику поліції.
Один практикувальник, якому загрожував суд, роз’яснив прокуророві правду, і вона була глибоко зворушена. Дружина іншого практикувальника, якому також загрожував суд, розмістила статті про його переслідування в шкільних кабінетах; директор не розсердився, а похвалив її за те, що стаття була написана дуже грамотно. Багато закордонних практикувальників також телефонували працівникам суду та прокуратури, допомагаючи їм зрозуміти, що практика Фалунь Дафа не порушує закону.
Перед слуханням справи ми поширили інформацію серед населення та запросили всіх бути присутніми, оскільки слухання мало бути відкритим. Зло дуже злякалося. Під час першого слухання понад 300 поліціянтів і озброєних бійців спецпідрозділів розігнали всіх вуличних торговців і оточили будівлю суду. Ми всі мали сильні праведні думки, а один практикувальник стояв поруч у жилеті з написом «Фалунь Дафа несе добро». Приблизно 200 практикувальників сиділи біля будівлі суду та відправляли праведні думки. Попри погрози, ми відмовилися йти. Лише небагато практикувальників пішли, коли їм наказали повернутися на роботу.
Тієї ночі одному практикувальнику наснилося, що маленькі демони вишикувалися в ряд біля будівлі суду. Небо над північною частиною будівлі було затягнуте темними хмарами, а з південного боку — ясне й сонячне.
Наступного дня перед початком слухання заступник начальника поліції залякував адвокатів і кричав на них. Але адвокати не злякалися й заявили про невинуватість підсудних. Вони наголошували, що практикувальники не порушували жодних законів, сповідуючи свою віру чи розповідаючи про неї людям, а також викрили незаконні дії поліції у веденні цих справ. Суддя кілька разів відкладав слухання. На останньому слуханні практикувальники свідчили на свій захист і розповідали про користь, яку їм принесла практика Фалунь Дафа.
Після слухання поліція спробувала сфотографувати практикувальників. Ті не злякалися й натомість намагалися сфотографувати поліціянтів. Усі 16 поліціянтів розвернулися й утекли. Справді, «зло не може перемогти добро».
Ми також мали багато можливостей підвищити Сіньсін. Один практикувальник доклав чимало зусиль, щоб написати статтю, яка викривала переслідування Фалунь Дафа з боку начальника Управління внутрішньої безпеки протягом останніх двох десятиліть. Однак реакція практикувальників після прочитання статті була неоднозначною. Думки розділилися щодо того, що слід писати, а що — ні, а також щодо точності фактів. Одна практикувальниця поділилася інформацією, яка допомогла виправити статтю. Інші рішуче виступили проти її поширення.
Після п’яти чи шести редагувань з’явилося ще більше різних думок. Практикувальник, який написав статтю, був роздратований. Та незабаром, вивчаючи Фа, він усвідомив, що це можливість, надана Вчителем, допомогти йому вдосконалитися. Він також зрозумів, що процес редагування статті подібний до заточування ножа: що гострішим він стає, то більше зла може усунути. Тому співучень перестав хвилюватися через нові зауваження й терпляче працював над текстом. Статтю було завершено після більш ніж 20 етапів правок.
Начальник Управління внутрішньої безпеки спочатку мав добру репутацію, оскільки збудував дорогу для жителів села, щоб заручитися їхньою підтримкою. Але після поширення статті всі селяни усвідомили, наскільки він злий. Він сам також отримав цю статтю. Він знайшов родича одного практикувальника й сказав, що багато згаданих у ній випадків не мають до нього жодного стосунку. Він відчував себе несправедливо ображеним і більше не брав участі в переслідуванні.
Повертаючись до справи чотирьох згаданих вище практикувальників: судді знадобилося два роки, щоб оголосити вирок. Двох практикувальників засудили до п’яти та шести років ув’язнення. Третьому дозволили відбувати покарання вдома, а четвертому дали три роки з трирічним випробувальним терміном.
У помсту за наші зусилля з порятунку місцева поліція заарештувала вісьмох практикувальників, зокрема й мене. Коли мене повели до підвалу поліційного управління, я побачив багато маленьких кімнат, кожна з яких була наповнена знаряддями тортур. Спочатку я трохи занепокоївся, але швидко подолав страх. Увечері нас усіх вісьмох звільнили!
Наша співпраця допомогла багатьом судовим чиновникам розібратися в ситуації, і протягом кількох років у нашому регіоні не було серйозних переслідувань. Коли у 2015 році понад 350 із нас подали кримінальні позови проти Цзян Цземіня, переслідувань зазнали лише кілька практикувальників.
У моєму вдосконаленні було й багато інших див, і я міг би розповідати без кінця. Одного разу ми наполегливо працювали разом, роз’яснюючи правду про Фалунь Дафа, і нам вдалося не лише врятувати кількох поліціянтів, а й домогтися звільнення одного практикувальника з-під варти. Закордонні практикувальники також телефонували головуючому судді та членам його родини. Вони більше не хотіли брати участі в переслідуванні й дали практикувальникові лише легкий вирок — один рік. Він уже провів у неволі десять місяців, а решту два місяці мав відбути в центрі утримання під вартою без переведення до в’язниці.
Мій шлях удосконалення був довгим, але я жодного разу не пожалкував про свій вибір. Щоразу, коли я думав про Вчителя, мені хотілося плакати. Без великого милосердя й захисту Вчителя як би я зміг іти цим шляхом? Хоч я й зазнав таких страшних випробувань під час переслідування, це ніщо порівняно з тим, що переніс Учитель заради нас. Я можу віддячити Вчителеві лише старанним самовдосконаленням і добрим виконанням трьох справ.
Якщо щось не відповідає Фа, будь ласка, укажіть на це.
Дякую Вам, шановний Учителю!
Дякую вам, співучні!
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
