(Minghui.org) Наприкінці 2000 року одна практикувальниця зазнала переслідування за поширення матеріалів із роз’ясненням правди. Після того як вона свідчила проти мене, мене заарештували й доставили до відділення поліції. Я відмовилася співпрацювати з поліціянтами й відповідати на їхні запитання та оголосила голодування на знак протесту.
Минуло два дні, і я почала турбуватися: «Що сталося зі співучнями та пунктом із виробництва матеріалів? Я не можу залишатися тут». Я мовчки благала: «Учителю, я хочу вийти звідси. Мене тут не можна тримати».
З настанням ночі поліціянти пішли, закінчивши свої чергування; охороняти мене залишилися лише два співробітники. Я вирішила, що настав час іти, і різко змахнула наручниками, — вони відразу відімкнулися. Відкинувши їх убік, я поспішила до виходу. Коли я потягла за великі металеві двері, вони, здавалося, відчинилися самі собою, і я вийшла.
Коли я вже підходила до головної брами, два охоронці помітили мене, але навіть не спробували зупинити. Натомість вони йшли за мною й один із них благав: «Якщо ти підеш, мене звільнять. Моя дитина навчається в школі, і дружину теж скоротили. Якщо ти підеш, ми обоє залишимося без роботи».
У той час компартія Китаю поширювала зловмисні чутки та наклеп на Фалунь Дафа, отруюючи розум людей по всьому світу. Я не хотіла, щоб в охоронців виникли негативні думки щодо цієї практики, до того ж вони ризикували втратити роботу через мене. Після хвилинного вагання я повернулася до кімнати для допитів, закрила за собою металеві двері, підняла наручники з підлоги й одягла їх.
Щоб не викликати в поліціянтів невдоволення, я вдала, що нічого не сталося. У глибині душі я звернулася до Вчителя: «Учителю, як же важко робити вибір!» Тієї хвилини — усього на мить — я відчула на собі люблячий погляд Учителя; Учитель усміхався.
Вони стояли на варті біля дверей, охороняючи мене, а я всю ніч розповідала їм про красу та чудеса Фалунь Дафа, про те, що відбувалося зі мною і яку користь я отримала завдяки самовдосконаленню.
Почувши все це, вони вирішили почастувати мене й принесли напої та тістечка. «З'їж що-небудь, — умовляли вони, — інакше звідки матимеш сили боротися з поліцією?» Я засміялася: «Дякую за вашу доброту. Я оголосила голодування на знак протесту проти необґрунтованого переслідування, але ніколи не думала про боротьбу з поліцією».
Третього дня вранці поліціянти відвезли мене до будівлі муніципального управління громадської безпеки. На кожному поверсі металеві двері були зачинені. Ми піднялися на третій поверх й увійшли до кабінету, обладнаного трьома ліжками — одним для мене та двома для співробітниць поліції, яким було доручено стежити за мною. Співробітниці поліції постійно спостерігали за мною, чергуючи, щоб я ніколи не залишалася сама.
Я розповідала їм про свій шлях удосконалення. Обидві мовчки слухали, але одна сиділа з кам'яним обличчям, а очі іншої блищали, наче вона ось-ось розплачеться. У середині розмови безпристрасна співробітниця вийшла поїсти. Скориставшись моментом, я сказала тій, що залишилася: «Не сумуйте. Я ціную вашу доброту. Зі мною все буде добре».
Вона глянула на двері й, нахилившись до мене, прошепотіла: «Я практикувальниця». Почути це було несподівано приємно — напруга, що накопичилася за п'ять днів, миттєво розвіялася. Я зізналася: «Мені треба вийти звідси». Вона запитала: «Як ти плануєш вибратися?»
Втеча здавалася неможливою: треба було подолати кілька замкнених металевих дверей та охорону з шести поліціянтів-чоловіків. На цьому поверсі єдине незачинене вікно було у ванній, але на ньому були надійно приварені грати. Практикувальниця перевірила та підтвердила, що їх неможливо відкрити без інструментів.
У глибині душі я благала: «Учитель, будь ласка, дайте мені універсальний ключ». Тільки-но я подумала про це, зі стелі раптово впав невеликий предмет. Я швидко підняла його та оглянула. То був не ключ. Практикувальниця, яка охороняла мене, була вражена: як щось могло впасти зі стелі? Мабуть, це від Учителя!
Вона запропонувала: «Чому б мені не спробувати цим предметом зламати ґрати?» Під час обіду вона вийшла назовні й невдовзі повернулася. За її виразом обличчя я зрозуміла, що це спрацювало! Учитель усе організував крок за кроком, чекаючи лише на мене. Моє серце сповнилося радістю. Дякую, Учителю!
Спочатку я відчула укол жалю, тому що практикувальниця викинула предмет, який я отримала від Учителя й збиралася залишити собі на згадку. Озираючись назад, я розумію, що це було мудре рішення. Якби я зберегла цей предмет, моя пристрасть до нього безперечно посилилася б.
Того ж дня інша жінка-поліціянт за сімейними обставинами не могла працювати в нічну зміну й тому пішла о шостій вечора, залишивши нас із практикувальницею. Я зрозуміла, що це було ретельно організовано Вчителем! Однак, розмірковуючи про майбутню свободу, я хвилювалася за співученицю, і це змушувало мене вагатися.
Але практикувальниця розвіяла мою тривогу, сказавши: «Не турбуйся за мене. Головне — це твоя безпека. Я, залишившись без роботи, зможу прогодувати себе. Якщо знадобиться, я просто відкрию невеликий кіоск або смажитиму пончики — я впораюся».
Мене переповнювали змішані почуття. У сучасному матеріалістичному світі дуже часто люди сваряться через дріб'язкову вигоду, і навіть багато родичів лаються між собою через наживу. Однак ця практикувальниця, випадкова знайома, безкорисливо пожертвувала своїм майбутнім, кар'єрою та інтересами виключно заради моєї безпеки, зробивши можливою мою втечу.
Учитель сказав:
«Але надалі, хоч що ви робите, ви повинні подумати насамперед про інших і вдосконалитись у праведних Пробуджених, які не мають егоїзму, і які живуть за принципом „спочатку — він, а потім — я“. («Природа Будди — без упущень», Суть сумлінного вдосконалення)
Пізно вночі, коли в кімнаті було тихо, а ми вдавали, що спимо, двоє чергових поліціянтів прочинили двері, зазирнули всередину, потім тихо зачинили їх за собою та пішли спати. Я подивилася на годинник: була друга година ночі, настав час йти. Ми обійнялися з практикувальницею та попрощалися, попросивши одна одну берегти себе.
Я стояла біля вікна, дивлячись у непроглядну темряву; у полі зору не було жодного вогника. Вікно було на третьому поверсі, і я гадки не мала, що чекає внизу. У глибині душі я закричала: «Учителю, я зараз стрибну! Будь ласка, спіймайте мене!» Зібравши всю свою мужність, я залізла на підвіконня й стрибнула вниз. У той момент, коли я з гуркотом приземлилася, усі навколишні датчики спалахнули.
Не встигла я встати, як переді мною з нізвідки з'явився старий на триколісному електричному велосипеді й крикнув: «Дівчино, сідайте!» Його чіткий, рішучий голос не залишив мені часу на роздуми. Я швидко схопилася й сказала йому, куди треба їхати. Не промовивши жодного слова, він помчав, залишивши позаду цей хаос.
Як цей старий міг з'явитися взимку серед ночі на стоянці Управління громадської безпеки? Це було неймовірно! Ми швидко дісталися до місця призначення — так швидко, що я навіть не встигла подякувати йому й не роздивилася його обличчя, не кажучи вже про те, щоб спитати, як він там опинився. Старий зник так само таємниче, як і з'явився, не залишивши по собі жодних слідів.
Я стояла біля багатоквартирного будинку, не знаючи, на якому поверсі й у якій квартирі перебувають п'ять практикувальників, які там тимчасово проживали. Коли я подивилася вгору, у вікні четвертого поверху спалахнуло світло, з'явилися два знайомих обличчя — практикувальники помахали руками, щоб я скоріше піднялася сходами. Я швидко дісталася квартири — навіть після семиденного голодування почувалася бадьоро й не відчувала жодного дискомфорту.
Побачивши мене, їхні обличчя осяялися радістю. Я здивовано запитала: «Як ви дізналися, що я прийду?» «Щойно маленький будильник упав на підлогу й розбудив нас, — сказали мені у відповідь. — Ми увімкнули світло, але нічого незвичайного не виявили. З якоїсь причини нам захотілося відчинити вікно й визирнути — а тут ти стоїш унизу та дивишся на нас». Милосердний та величний Учитель ретельно продумав кожен крок для своєї учениці!
Я поділилася зі співучнями всіма подробицями своїх семиденних випробувань, описуючи геніальні плани Вчителя, дива Дафа та його чудові прояви. Усі слухали із завмиранням серця. Бачачи, як я схудла, співучні витирали сльози, сповнені душевного болю. Усе це відбувалося немов у виставі, де кожна мить плавно переходила в наступну — водночас захопливу й напружену.
Які дорогоцінні спогади й незабутні роки! Я досі пам'ятаю співучнів, з якими ми колись проводили дні разом — кожного з нас вигнали з рідних міст і незаконно ув'язнили через переслідування. Дафа об'єднав наші серця, створивши міцний зв'язок, який ніколи не перерветься.
Я глибоко схиляюся перед великим та милосердним Учителем, який милостиво дозволив мені — істоті, обтяженій кармою і такій звичайній, як пил — стати частинкою Дафа й омитися безмежною милістю Будди.
Висловлюю найглибшу подяку співучням. Мені пощастило розділити з вами цю чудову главу величного періоду Виправлення Законом людського світу.
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищені авторським правом Minghui.org.
