«Ми — небо для наших дітей». Літня жінка допомагає дочці в умовах переслідування

(Minghui.org) Після того, як 20 липня 1999 року компартія Китаю розпочала переслідування Фалуньгун, начальник держпідприємства, де я працювала, наказав усім співробітникам відповісти, чи згодні вони з тим, що партія переслідує Фалуньгун чи ні. Щоб захистити себе, багато хто сказав «схвалюю», але я відповіла, що не схвалюю.

Якось я зірвала агітаційний плакат з наклепом на Фалуньгун біля головного входу на завод, і мене привели до кабінету директора. Я сказала: «Фалуньгун вчить людей бути добрими й не дозволяє вбивати чи вчиняти самогубства. Те, що поширюють по телевізору, — це брехня й пропаганда, яка ганьбить Фалуньгун».

Іншого разу на загальних зборах начальник служби безпеки сказав: «Цього року жоден практикувальник Фалуньгун нашого заводу не їздив до Пекіна». Я зрозуміла, що не маю мовчати, встала і сказала: «Практикувальники поїхали до Пекіна для мирного звернення на захист Фалуньгун. Це їхнє право як громадян!» На зборах були присутні всі керівники, він зніяковів і швидко закінчив збори.

Керівництво хотіло відправити мене до провінційного центру «промивання мізків», оскільки я була не згодна з ними з питання Фалуньгун.

Якось взимку 2002 року о 6 годині ранку до мене у двері постукали поліціянти. Удома були тільки я та мама, тому я запитала, хто вони й що хочуть. Один співробітник відповів, що вони з відділу внутрішньої безпеки й шукають мене, і наказав відчинити двері. Але мама попросила його спершу показати посвідчення. Він не показав і продовжив стукати. Ми не відчинили двері, і я почала відправляти праведні думки. О 8-й ранку мені час було йти на роботу, тому я зателефонувала моєму начальнику й запитала, чому мене шукають. Він відповів, що вони хочуть, щоб я пройшла якісь курси в провінції. Я сказала: «Я не піду. Я багато працювала й зробила великий внесок у розвиток заводу. За таке поводження зі мною на вас чекає відплата», і повісила слухавку.

Пізніше прийшло кілька керівників і ще кілька поліціянтів і почали кричати внизу. Вони погрожували залізти по пожежній драбині до нас через вікно й заарештувати мене, якщо я не відчиню двері. Мама дуже занепокоїлася й зателефонувала начальнику місцевого відділення поліції. Вона сказала йому: «Ця квартира оформлена на мене. Моя дочка не порушувала жодних законів. Внизу кричить стільки поліціянтів, і всі сусіди спостерігають за тим, що відбувається. Я лікар із 30-річним стажем. Це псує репутацію моєї родини. Я подам до суду за домагання». У результаті поліціянти побоялися залишити про себе погане враження й вирішили більше нічого не робити.

Мама нашвидкуруч приготувала обід і сказала, що спочатку треба поїсти. До полудня ми так і не відчинили двері. На той час більшість поліціянтів уже пішли, залишивши чергувати внизу лише двох людей. Коли ми пообідали, мама веліла мені швидко йти, а сама підійшла до вікна й заговорила з ними, щоб відвернути їхню увагу. Вона віддала мені всю готівку й банківські картки, які були в нас вдома, залишивши собі лише 50 юанів.

Дехто з наших сусідів саме тоді ходив туди-сюди по сходах. Скориставшись нагодою, я вибігла надвір, спіймала таксі й поїхала до однієї практикувальниці. Вона сказала, що мені треба виїхати. Вона купила рушники, зубну щітку й дала мені книгу «Чжуань Фалунь». Після цього я покинула рідне місто.

Тим часом мама все ще стояла біля вікна нашої квартири й розмовляла зі співробітниками служби безпеки з моєї роботи. Вона питала їх, скільки їм років і чи не потрібна їм вода. Через деякий час вона припустила, що я пішла й зайшла всередину, щоб переконатися в цьому. Помітивши, що я пішла, не зачинивши двері, вона швидко зачинила їх. Мама подумала, що не повинна нікому повідомляти про мій відхід, інакше поліція почне зупиняти й перевіряти машини та поїзди, і тоді мені буде важко сховатися. Мама зачинила штори. Тієї ночі люди з моєї роботи й поліціянти охороняли наш будинок з усіх боків. Щоб дати мені більше часу на безпечний переїзд, мама не виходила з дому три дні.

На третій день сусідка запитала маму, чи їй щось потрібно. Мама захотіла купити яблука й попросила сусідку привести до неї чоловіка, який продавав яблука. Вона також попросила його продати їй трохи овочів.

Після від'їзду з міста я зателефонувала приятелю й попросила його повідомити мою маму, що я безнапасно покинула місто. Мама з полегшенням зітхнула.

Пройшов ще один день, і знову прийшли начальник відділу з моєї роботи й поліціянти. Коли мама відчинила їм двері, вони спитали про мене. Вона відповіла: «Вас так багато стояло внизу, а ви її не побачили. Я спала, звідки мені знати, коли вона пішла?» Почувши це, їм нічого не залишалося як піти.

Я була змушена жити далеко від дому. Оскільки я не могла повернутися до рідного міста, мама сказала, що нам доведеться створити «будинок далеко від дому». Дозвольте мені пояснити. Моя мама лікар. Вона закінчила відомий університет, 30 років пропрацювала в лікарні та 20 років тому вийшла на пенсію. Коли одна її колега теж виходила на пенсію і за два дні збиралася поїхати працювати в інше місто, мама запитала її, куди вона поїде, і попросила купити і їй квиток. Колега подумала, що вона жартує, і запитала: «Ти серйозно?» Мама відповіла: «Я колись обманювала?» Так мама переїхала в інше місто, залишивши мені квартиру.

Спочатку мама працювала лікарем УЗД у пологовому будинку. Не звикнувши до чужого місця, вона захворіла. Їй порадили повернутись додому, але вона промовчала й поставила собі крапельницю. Вона вирішила, що треба жити далі. Невдовзі вона винайняла квартиру й попросила мене переїхати до неї. Я теж турбувалася про те, що вона залишиться сама, і переїхала до неї. Я знайшла роботу, за яку мало платили, але принаймні ми могли дбати одна про одну. Через два роки ми купили старенький будинок із двома спальнями й вітальнею. Ми влаштувалися в тому місті, створивши, як сказала мама, «будинок далеко від дому».

Якось у 2015 році ми з кількома практикувальниками пішли на ринок розповсюджувати матеріали Фалуньгун й переконувати людей виходити з компартії Китаю. Коли ми поверталися до своєї машини, поліціянти зупинили практикувальника, який був за кермом. Усіх нас доставили до поліційної дільниці.

Не дочекавшись мене ввечері додому, мама зателефонувала практикувальниці, яка поїхала зі мною. Почувши, що на дзвінок відповів незнайомий чоловік, вона зрозуміла, що з нами трапилося щось погане. Було близько опівночі. Вона швидко зібрала два принтери, комп'ютер і книги Фалуньгун та вивезла їх. Потім вона зібрала й перенесла решту наших речей. Йшов дощ, але вона працювала цілу ніч. До 6 години ранку її одяг був мокрим. Вона подумала, що не повинна нікому показуватися на очі. Дуже пізно ввечері вона взяла матеріали Фалуньгун і пішла до тихого місця, щоб спалити їх. Їй уже за 70, але вона, тремтячи, зробила це сама, проявивши силу волі заради мене.

Потім мама з матір'ю іншого практикувальника пішли до поліційної дільниці, щоб просити нас звільнити. Там було багато охоронців і їй не дозволили увійти. Побачивши співробітницю, що заходила, мама пішла за нею, але її вигнали. Побачивши на стіні напис («Служіння народу: поліція й народ — одна сім'я»), вона вигукнула: «Зітріть ці слова зі стіни, і я піду. Що означає „поліція й люди — одна сім'я“? Я жінка похилого віку. Чого ви боїтесь? Я тут, тому що ви заарештували мою дочку. Інакше навіщо б я сюди прийшла?» Ці люди пом'якшили своє ставлення й хтось підійшов і виявив до неї увагу.

Мама тричі намагалася побачитися зі мною, і щоразу вмовляла їх, просячи мене звільнити. Двічі вона приносила мені одяг і просила співробітників передати його мені. Однак вони не могли, бо не були членами моєї родини. Тільки в день судового засідання співробітники сказали мамі, що я так і не отримала одягу, і запитали, чи хоче вона, щоб їй повернули речі. Вона сказала: «Звичайно. Ми не багаті». Цей чоловік наказав мамі почекати й обіцяв привезти їх додому.

Коли я була в центрі ув'язнення, мама надсилала мені гроші, і в мене їх було більше, ніж у всіх інших. Пізніше мене засудили до трьох років ув'язнення, і мама майже щомісяця відвідувала мене. Навіть охоронець сказав: «Члени сімей практикувальників Фалуньгун не такі, як члени сімей інших в'язнів. Вони, як і раніше, до вас дуже добре ставляться, попри те, що вас посадили у в'язницю». Я відповіла: «Це тому, що вони знають, що ми хороші люди, і з нами обійшлися несправедливо».

Пізніше мене знову переслідували та ув'язнили на рік. Поліціянти ускладнили життя моїй мамі, їй довелося зробити кілька спроб побачити ордер на мій арешт. Це було важко й виснажливо, але мама ніколи не розповідала мені про це.

Якось мама сказала поліціянтам: «Ви знаєте, що таке мати? Мати це небо для своїх дітей, гора для своїх дітей. Небо захищає їх від вітру й дощу, а гора — це міцна опора, на яку можна спиратися». Цими словами вона підкорила поліціянтів. Я дуже вдячна мамі за те, що вона супроводжувала й підтримувала мене впродовж усього шляху, що дозволило мені досягти того рівня, на якому я зараз перебуваю.

Нині моїй мамі 80 років. Вона отримала благословення за те, що захищає практикувальників Дафа. Вона сильна, у неї немає сивого волосся, і всі зуби свої. Вона бадьоро ходить та енергійно говорить.