(Minghui.org) 28 вересня 2019 року ми з донькою поїхали на автомобілі в Пекін. Коли ми під’їхали до в’їзду на шосе, мене зупинив поліціянт і попросив посвідчення особи. Я сказала, що не взяла його із собою. На запитання куди я прямую, відповіла, що їду на вокзал швидкісної залізниці. Перевіривши посвідчення особи доньки, він дозволив нам їхати далі. Однак водіям інших автомобілів він велів паркуватися на узбіччі для перевірки документів.
Коли ввечері ми поверталися, дочка запропонувала мені сісти на заднє сидіння, сказавши, що сама сяде за кермо, оскільки перевірку документів проводять дуже суворо. Сидячи на задньому сидінні, я відправляла праведні думки на усунення всіляких перешкод. Людей без посвідчень особи, які їхали перед нами, змушували проходити перевірку через камеру розпізнавання облич. Поліціянт тільки подивився на доньку й ні про що її не запитав. Пізніше дочка запитала, чи відправляла я праведні думки. Я відповіла: «Так».
Співробітник із контролю захворювань сказав, що діагноз був неправильним
9 травня 2022 року я поверталася зі столиці провінції автобусом. Одному з пасажирів телефоном повідомили, що хтось, хто їхав із ним в одному купе поїзда, був хворий на COVID-19, тож усіх пасажирів автобуса помістили в ізолятор. Ми не знали, як довго нас там протримають.
Я благала Вчителя про допомогу, бо залишилося всього кілька днів до 13 травня — Всесвітнього Дня Фалунь Дафа. Мені хотілося вдома відсвяткувати День народження Вчителя і підтвердити Закон. Крім того, на мене чекали практикувальники Фалуньгун, яким я везла покупки. Тому я почала відправляти сильні праведні думки.
Наступного дня біля 10-ї години ранку співробітники служби контролю захворювань дозволили нам піти, оскільки ймовірному носію інфекції поставили неправильний діагноз. У підсумку нас не стали затримувати в ізоляторі.
У глибині душі я була дуже вдячна Вчителю.
Ніхто не має права мені заважати
За підсумками «Двох засідань» компартії Китаю, що відбулися в березні цього року, біля в’їзду на шосе почали здійснювали перевірку з використанням системи розпізнавання облич. Люди опускали скло автомобілів і витягували голови, щоб подивитися на великий екран. Тож повертаючись з іншого міста, я відправляла сильні праведні думки: «Мені необхідне нормальне життя. Ніхто не має права створювати мені перешкоди». Коли я подивилася на великий екран, то жодних додаткових труднощів у мене не виникло, і я безперешкодно проїхала.
Учитель подарував мені квартиру
Після розлучення чоловікові дісталося все наше майно, він також отримав опіку над двома нашими дітьми. Хоча мені нічого не дісталося, я не стала вступати в суперечку. А коли я винайняла квартиру, наші діти переїхали до мене, оскільки не хотіли жити з батьком.
Господар квартири попередив мене, що збирається продати квартиру через два місяці. А до цього я розраховувала прожити в ній щонайменше два роки. Коли я в’їхала, у квартирі було темно і брудно, до того ж виявилися зламаними кілька вікон, дверний замок, ліжко й деякі інші предмети. Господаря це не хвилювало, тому я відремонтувала все власним коштом, і ще пофарбувала квартиру. Привівши все до ладу, я почувалася дуже втомленою.
Тому я заплакала, коли господар повідомив про намір продати квартиру. Це дуже важка ситуація, коли не маєш своєї квартири. Тому я попросила колишнього чоловіка надати нам житло, але він залишив прохання без уваги. Я обговорила це з домовласником, і той погодився відтермінувати продаж квартири на рік.
Я почала шукати інше житло за два місяці до кінця терміну оренди. Знайти відповідну квартиру було непросто, тому що зі мною жили діти. Мені довелося враховувати розташування, розмір і навколишню інфраструктуру. Нарешті знайшовся один варіант, але зі старими й частково зламаними меблями. У квартирі було брудно й погано пахло. Мені потрібен був час, щоб усе почистити і привести до ладу. Я так замучилася, що сіла на диван і заплакала. За три роки я переїжджала тричі.
Я порадила дітям запитати в батька, чи не дозволить нам жити в найменшій із залишених йому квартир, щоб ми більше не переїжджали. Він погодився, але з умовою, щоб ніхто сторонній не приходив у цю квартиру. Тому я не погодилася на цю умову.
Пізніше я кілька разів розмовляла з колишнім чоловіком, запитуючи його, чи відчуває він почуття провини через те, що, маючи три квартири, залишив нас із дітьми без житла. Адже ми прожили разом понад 30 років, і я маю право претендувати на половину майна, хоча й не протестувала, коли він усе забрав. Я сказала: «Ти отримав опіку над дітьми, але вони не хочуть із тобою жити. Зараз їм ніде жити. Що підказує тобі твоя совість за таких обставин?»
Я згадала слова Вчителя:
«Водночас людина повинна мати свій життєвий простір і життєві умови, які також треба захищати. Людина має підтримувати своє життя й нормальний побут.» («Чжуань Фалунь», лекція сьома).
Я зрозуміла, що для нормального життя мені необхідне житло. Хоча я багато разів читала це речення, але не брала близько до серця. Цього разу мене осінило: мені потрібно десь жити.
Тому звернулася до Вчителя: «Учителю, я послідовниця Фалуньгун, у якої є місія. Я спустилася на рівень звичайних людей, щоб допомагати Вчителю в справі порятунку живих істот. Удосконалюючись за Дафа, я отримала благословення. Мені необхідні людські умови для життя, зокрема житло. Ситуація, коли мені ніде жити — неправильна. У мене багато часу й сил пішло на пошук нового житла, переїзд, прибирання, ремонт та інше. Цей час я мала використати на порятунок живих істот. Практикувальнику Фалуньгун неприпустимо перебувати в такому становищі. Колишній чоловік привласнив мою частку майна, накликаючи на себе негаразди, оскільки це ресурси, що належать Дафа. Чоловік повинен надати мені квартиру».
Через деякий час до мене прийшов колишній чоловік і сказав, що вирішив не здавати найменшу квартиру, а відремонтувати й беззастережно віддати її мені, щоб нашим дітям було де жити. Ще він сказав, що Небеса не допустять, щоб він залишив нас без квартири. Я зрозуміла, що він зрозумів Фа, й Учитель дав мені квартиру. Дякую, Учителю!
Усі матеріали, опубліковані на цьому вебсайті, захищено авторським правом Minghui.org.
