(Minghui.org) Протягом історії Гімалаї завжди були особливим місцем, де мешкали багато людей, які займаються самовдосконаленням. Люди тут живуть простим, скромним життям, вміють добре співати та танцювати. Вони також глибоко шанують Закон Будди. Майже тисячу років тому тут удосконалювалася людина, яку звали Міларепа (Мілежиба). У той час як численні Будди і Бодхісаттви змогли досягти Просвітління, тільки пройшовши через багато життів і лиха, Міларепа зумів досягти Просвітління за одне земне життя, досягнув таких же заслуг, як Будда, і згодом став відомим як засновник Білої секти буддизму на Тибеті.
[Далі йде розповідь Міларепи.]
Вранці син мого вчителя (який навчав мене у дитинстві грамоті) дав мені в дар мішок обсмаженого ячмінного борошна та упаковку з гарною їжею. Він сказав: «Це для твоєї практики. Будь ласка, пообіцяй, що не забудеш про нас». Я взяв цю їжу й подався медитувати в печеру на горі, що лежить позаду мого будинку. Я їв помірно, змішуючи борошно з водою. Через досить довгий час все моє тіло ослабло, але я мав значні успіхи в практиці. Я вдосконалювався таким чином протягом кількох місяців і зрештою з'їв усе, що мені дали, але був надто слабкий, щоб продовжувати практику. Я подумав: «Треба попросити в селі трохи масла яка (вершкове масло, виготовлене з молока одомашненого тибетського яка) й обсмаженого ячмінного борошна. Я маю зберегти це тіло, не дати йому померти з голоду, щоб бути здатним продовжувати самовдосконалення».
Я спустився з гори до довколишнього пасовища і побачив там намет, пошитий з вовни яків. Я став біля входу в намет і запитав: «Благодійнику, чи не могли б Ви дати йогу трохи масла?» Виявилося, що це намет, який встановила моя тітка, і вона впізнала мене за голосом. Вона нацькувала на мене злого пса. Щоб захиститися, я кинув у нього кілька каменів. Тітка дістала жердину, яка служила опорою для намету, і підбігла до мене, лаючись: «Ах, ти марнотрато! Ворог своїх родичів! Чорт нашого села! Як не соромно тобі! Що ти тут забув? У жодній родині не хотіли б мати такого сина!» Вона без кінця лаялась і махала жердиною з наміром ударити мене. Я почав тікати, але тіло було слабким через недоїдання. Я спіткнувся об камінь і впав у маленький струмок. Тітка продовжувала кричати й бити мене жердиною. Я не здавався й зміг підвестися. Спираючись на ціпок, зі сльозами на очах я почав їй співати.
Дівчина, що вийшла з тітчиного намету, почула мою пісню, і з жалю до мене у неї на очі навернулися сльози. Тітка також відчула себе ніяково і повернулася до намету. Вона попросила дівчину винести мені масло і сир у шкіряній сумці. Відійшовши від намету тітки, я, накульгуючи, продовжував просити їжі і обходив намет за наметом. Я не знав, хто ці люди, але всі вони знали мене. Коли я підходив, вони уважно розглядали мене і давали велику кількість гарної їжі. Думаючи про те, з яким ставленням зустріла мене тітка, я боявся, що дядько теж створить мені неприємності. Тому я вирішив, що краще попросити їжі десь в іншому місці. З цією думкою, щоб випросити ще їжі, я пішов до іншого села.
Хіба я знав, що старий дім дядька розвалився, і він багато років тому переїхав до цього села? У невіданні я підійшов до його дверей. Дядько побачив мене і навіть підстрибнув. Він кричав: «Скотино! Марнотратнику! Я вже такий старий і немічний. Але я чекав на тебе все своє життя!» І він почав кидати в мене каміння. Я почав тікати. Увійшовши до свого будинку, він узяв лук зі стрілами. Дядько вийшов і почав кричати: «Безсовісний ти марнотратнику! Скільки зла завдав ти цьому селу й тобі ще мало? Гей, сусіди та родичі! Швидше виходьте! Наш ворог тут!» Відгукнувшись на поклик дядька, багато молодих людей вийшли, щоб допомогти закидати мене камінням. Усі вони в минулому постраждали через мене. Побачивши, що відбувається, я почав побоюватися, що вони можуть забити мене камінням до смерті. Тому я почав гнівно махати руками й крикнув: «Учителі та боги! Вдосконалювальник зустрівся з ворогами, які хочуть позбавити його життя! Божественні охоронці, будь ласка, оберніть назад це каміння з темними стрілами! Навіть якщо я помру, божественні охоронці не помруть!»
Почувши ці слова, всі, хто нападав, злякалися і стали заспокоювати дядька. Деякі мешканці села, які відчували жалість до мене, підійшли, щоб допомогти вирішити цю суперечність. Ті, що кидали в мене каміння, також підійшли, щоб попросити вибачення. Усі вони принесли мені багато їжі. Лиш мій дядько не хотів миритися зі мною й дати милостиню. Я взяв випрошене й повільно пішов у бік печери. Оскільки я перебував поблизу цього села, вони могли відчувати гнів і занепокоєння, тому я подумував про те, що варто якнайшвидше покинути це місце.
Тієї ночі мені наснився сон, у якому я побачив знак, що треба залишитися ще на кілька днів. Я вирішив так і вчинити.
За кілька днів прийшла Дзесе і принесла дуже гарну їжу й вино. Вона обійняла мене й почала голосно плакати. Схлипуючи, вона докладно розповіла, як померла моя мати і як сестра блукала далеко від дому. Почувши таку сумну розповідь, я також гірко плакав.
Через деякий час я витер свої сльози і запитав у Дзесе: «Ти все ще не вийшла заміж?»
«Люди бояться твоїх божественних охоронців, і ніхто не наважується взяти мене за дружину. Навіть якби хтось і хотів, я сама не хочу виходити заміж! Ти практикуєш праведний Закон, і це так чудово».
Дзесе замовкла на деякий час і потім спитала мене: «Що ти думаєш робити зі своїм домом та землею?»
Я знав, що вона мала на думці. Я подумав: «Те, що я залишив мирське життя й залишив сім'ю, щоб дотримуватися праведного Закону, сталося цілком завдяки милості вчителя Марпи. Дзесе треба мати позитивне враження про Закон Будди. Це було б для неї найкраще. Їй потрібно самій вирішити, як подбати про ці мирські справи. Я маю пояснити їй це».
Я їй сказав: «Якщо зустрінеш мою сестру Пету, будь ласка, передай їй мій дім та всю землю. А до цього часу користуйся на своє задоволення цим сімейним майном. Якщо стане відомо, що Пета померла, тоді я передаю цей дім і землю на твоє розпорядження».
«А ти сам не хочеш використовувати це майно?» — запитала вона.
Я відповів: «Я займаюся самовдосконаленням на самоті й живу, як щур чи птах, тому ця земля мені не потрібна. Навіть якби в моєму розпорядженні було все майно на цьому світі, все одно я не зміг би забрати його із собою зі смертю. Якщо я відмовлюся від усього зараз, то буду щасливий і в майбутньому, і щасливий зараз. Я роблю зовсім не так, як звичайні люди. Тому з цього часу, будь ласка, не стався до мене, як до звичайної людини».
Вона запитала: «То ти, виходить, не згоден з усіма іншими, хто практикує Дхарму?»
Я відповів: «Якщо хтось вивчає Дхарму з метою стати відомим, він вивчатиме канони й досліджуватиме Дхарму. Він буде щасливий, коли його школа вдосконалення перемагає, і радий, коли програють інші. Значить, він прагне лише слави та особистої вигоди. Він просто формально носить жовту рясу і лише стверджує, що вивчає Дхарму. Я проти таких людей. З іншого боку, якщо в людини мета чиста і щира, тоді хоч до якої школи вона належить, вона все одно прямуватиме до Пробудження, ось тоді я не проти неї. Таким чином, я не схвалюю тих, хто по суті має нечисті наміри».
Дзесе сказала: «Ніколи ще я не чула, щоб хтось так збіднів і ходив у лахмітті, вивчаючи Дхарму. Якої гілки Махаяни ти дотримуєшся?»
«Це найсвященніший з усіх методів. Він полягає в тому, щоб залишити вісім мирських уподобань та досягти стану Будди за одне життя», — пояснив я.
«Твої слова та поведінка не такі, як у всіх інших учителів. Але, мабуть, хтось із вас помиляється. Оскільки і те, й інше є Дхармою, я все ж таки більше віддаю перевагу їхньому методу», — відповіла вона.
Я відповів: «Мені не подобаються ті вчителі, якими захоплюються ваші мирські люди. Зміст Дхарми у них такий самий, як і в моїй школі. Але якщо людина одягає жовту рясу і водночас нею все ще керують вісім мирських вітрів, тоді це займе значно більше часу, щоб така людина досягла стану Будди. Ти, можливо, цього не зрозумієш. Якщо говорити простіше, якщо в тебе є рішучість, то найкраще буде, щоб ти прагнула практикувати Дхарму. А якщо не можеш так, то тобі слід просто займатися землею та домом».
Дзесе сказала: «Мені не потрібний твій дім і твоя земля. Просто віддай їх своїй сестрі. Я практикуватиму Дхарму, але не можу займатися за твоїм методом самовдосконалення», — сказавши це, вона пішла.
Через кілька днів тітка почула, що я більше не хочу дбати про свій будинок і землю. Вона була вражена і подумала: «Хоча він сказав, що слідує словам свого Майстра, і йому не потрібна ця власність, треба переконатися, що це правда». Вона прийшла побачитися зі мною і принесла їжі та вина. Побачивши мене, вона сказала: «Племіннику, я вчинила неправильно кілька днів тому. Ти практикуєш Дхарму, тому, будь ласка, будь терплячий і пробач мені. Я хотіла б обробляти твоє поле і платити тобі оренду щомісяця. Шкода, якщо на твоїй землі буде порожньо. Що ти думаєш про це?»
Я сказав: «Чудово! Мені лише потрібен один кхал (близько 13 кілограмів) борошна щомісяця. Решту можеш залишати собі». Тітка була дуже рада і щаслива.
Через два місяці вона повернулася і сказала: «Усі кажуть, що якщо хтось обробляє твоє поле, то божественні охоронці злитимуться і нашлють покарання. Будь ласка, не насилай бід!»
Я відповів: «Навіщо мені робити це? У тебе є чесноти, тому, будь ласка, не турбуйся. Просто обробляй землю і принось мені їжу».
Вона сказала: «Якщо так, то я спокійна. Ти можеш дати обіцянку?»
Я подумав: «Навіщо вона просить про це? Навіть якщо вона має погані наміри, ця несприятлива умова може стати сприятливою», — тому я дав обіцянку, і вона пішла задоволеною.
Я й далі практикував у печері.
Хоча я докладав усіх зусиль, але все ще не міг досягти чесноти внутрішньої теплоти. У той час, коли я міркував про те, що робити, мені наснився сон. У цьому сні я побачив, що обробляю поле, і це було дуже важко. Копати землю було важко, хоч я дуже старався. Саме тоді, коли я збирався залишити цю справу, з небес зійшов Майстер Марпа і сказав: «Сину! Старанно ори землю! Якщо тільки ти хоробро йдеш уперед, хай як тобі важко, ти досягнеш успіху». Так сказавши, Вчитель Марпа став орати землю в передній частині поля, а я — у задній. І справді, це поле потім дало рясні сходи.
Я прокинувся і був дуже задоволений. Але, подумавши про це глибше, я зрозумів, що сон лише вказав мені на мої звички. Навіть мирська людина не прийняла б це серйозно. Якщо я тішуся через сон, чи не надто це безглуздо? Попри все я знав, що це було знаком і що я неодмінно досягну чесноти, якщо докладатиму далі зусиль, щоб рухатися вперед.
Тоді я мав намір піти практикувати в печеру Дракар Тасо (Зуб Коня Білої Скелі). Саме тоді тітка прийшла відвідати мене і принесла три доу обсмаженого ячмінного борошна (один доу дорівнює близько 10 літрам), старий верхній одяг, шматок тканини, а також тваринне масло і рослинну олію. З обуренням вона сказала: «Ось що ти можеш отримати від продажу своєї землі. Будь ласка, прийми це і піди так далеко, щоб я не чула й не бачила тебе, тому що всі мешканці села кажуть: «Топага так нашкодив нашому селу, а тепер ти привела його сюди. Він, напевно, вб'є всіх мешканців села. Якщо ти не виженеш його, тоді ми вб'ємо і тебе, і його! Тому я прийшла, щоб сказати тобі це. Прошу тебе, найкраще тобі піти звідси якомога далі. Якщо ти залишишся, можливо, мене вони не вб'ють, але з тобою покінчать точно».
Я знав, що мешканці села не могли сказати нічого подібного. Якби я не був справжнім практикувальником, то не дозволив би їй заволодіти моєю землею й не дав би їй такої обіцянки. Хоча я обіцяв не насилати заклинань, це необов'язково означало, що вона могла заволодіти моєю землею шляхом обману. Так я подумав і потім сказав тітці: «Я вдосконалююся, а для людини, яка займається вдосконаленням, важливо бути здатним терпіти приниження. Якщо людина не може витримати мінливості долі, то хіба можна сказати, що вона здатна витримати приниження? Якщо мені судилося померти сьогодні, то не тільки ця земля, все в цьому світі стане марним для мене. Витримати приниження — найважливіше для вдосконалювальника Дхарми, а ти, тітонько, — мій супротивник, який допомагає вдосконалювати мою здатність витримувати приниження. Я зміг зустрітися з праведним Законом також лише завдяки твоїй та дядьковій милості. І щоб віддячити вам за милість, я благаю про те, щоб у майбутньому ви обидва змогли досягти стану Будди. Я не тільки відмовляюся від землі, а й можу передати тобі й дім». Потім я заспівав пісню:
«З милості Вчителя на горі я живу, мені легко та вільно;
Про радощі учня та біди — про все Учитель знає мій.
Людей земних всіх карма тяготить, їм не уникнуть ні життя, ні смерті;
Якби жадав мирських речей, душа б моя згубилась і надія згасла.
Звичайні люди творять карму всі, а це веде до мук в світах найнижчих;
Хто жадібний і сповнений бажань, все ближче наближається до пекла.
За майном й багатством у погоні, будеш часто сваритися і ворогів наживеш;
А хороше вино, мов отрута, — як вип'єш, звільнитись більше вже не зможеш.
Моя тітонька гроші рахує; так жадібно і несамовито множить багатство;
Та скупа до пожитків земних, може зрештою обернутися духом голодним.
Слова тітки частенько — одні лиш чутки,
Та мова така лиш завдасть тобі шкоди…
Мій будинок й земля відійдуть моїй тітці тепер,
І вивчаю Закон я душою пречистий, зможу Буддою стати.
Я рятую людей, яких біди спіткають через створену карму.
Практикуючи, прагну йти я вперед; похитнути мій дух неможливо.
Небесами захищений я молю Вчителів про підтримку
На горі сій тепер як же вільно, як легко живеться!»
Тітонька послухала пісню і сказала: «Племіннику, ти й подібні до тебе — справжні вдосконалювальники!» Задоволена та щаслива вона спустилася з гори.
Після того, як я зіткнувся з таким поганим ставленням до себе, моя нелюбість до цього світу й бажання залишити його стали сильнішими, ніж будь-коли. Тому віддати будинок і землю мені нічого не вартувало. Я подумав про те, щоб негайно вирушити до печери Дракар Тасо й віддатися там спогляданню. Ця печера стала місцем, де я практикував, поки не досяг Повної Досконалості, так що пізніше всі почали називати її «Печера в скелі для виходу з цього світу».
Наступного дня я взяв все добро, отримане від продажу землі, а також деякі залишки особистих речей, які носив із собою, і ще до того, як люди прокинулися, на світанку подався до Дракар Тасо. Дракар Тасо була придатною для проживання печерою. Прибувши на місце, я виклав твердий шматок повсті (матеріал з вовни) й поклав на нього маленький килимок як місце для медитації. Влаштувавши все необхідне, я заспівав обітницю у вигляді пісні:
«Поки Буддою сам я не стану, дам обітницю тут залишатися.
Холоду й голоду всупереч, за одягом, за їжею не вийду.
Як спіткає хвороба — за лікуванням не стану спускатися;
Страждаючи, віддам краще життя, ніж з гори я по ліки зійду.
І на мить не потрібні задоволення світу цьому тлінному тілу;
Тілом, словом і думкою лиш до Просвітлення справжнього йду.
І всією душею благаю всіх у Всесвіті Вчителів, усіх Будд шанобливих,
Прошу дати підтримку велику мені, щоб присягу свою не порушив.
І всією душею молю всіх Дакіні і Стражів священних,
Щоб зв’язок провидіння для мене сприятливим був,
І дозвольте мені цю обітницю з успіхом втілить!»
Потім я дав обітницю: «Не досягнувши Повної Досконалості та Великої мети, я не зійду з гори за їжею, навіть якщо помру з голоду; не зійду з гори за одягом, навіть якщо помру від холоду; не зійду з гори по ліки, навіть якщо втрачу життя від хвороби. Я рішуче відмовляюся від усього, що пов'язане з життям і всім мирським. Мої тіло, мова і думки залишатимуться твердими, прагнучи лише досягнення стану Будди. Я сподіваюся, що Вчителі, Дакіні та божественні охоронці допоможуть мені досягти цього. Якщо я порушу свою обітницю, краще мені померти, ніж зберігати це людське тіло, яке не може вдосконалитися за праведним Фа. Отже, якщо я порушу обітницю, сподіваюся, що Будди та божественні охоронці негайно перервуть моє життя. Після смерті я бажаю, щоб Учитель допоміг мені переродитися в людину, яка здатна практикувати праведний Фа».
Давши таку обітницю, щодня я з'їдав невелику кількість обсмаженого ячмінного борошна. День за днем я продовжував свою аскетичну практику.
Навіть при тому, що я виконував медитацію за методом Махамудри (вчення шкіл тибетського буддизму), мені не вистачало фізичних сил через брак їжі. Моя енергія та дихання не були в гармонії. Як наслідок, я не міг породити внутрішньої теплоти, і мені було дуже холодно. Я благав Майстра допомогти мені. Якось уночі я мав яскраве бачення, в якому переді мною з'явився Майстер Марпа під час ритуалу підношення. Він був оточений великою кількістю жінок. Хтось із них запитав: «Що робити Міларепі, якщо він не може породити внутрішньої теплоти?» Вчитель Марпа відповів: «Йому треба практикувати так-то і так-то». Потім він показав спеціальну позу для медитації. Прокинувшись, я дослухався його вказівок і виконав «мудру шести печей» (спеціальний тип сидіння). Після того як я відрегулював енергію, взяв під контроль дихання і придушив хаотичні думки, моя свідомість розслабилася, і внутрішня теплота зросла.
Через рік я почав думати про те, щоб вийти і відвідати село. Коли я вже збирався йти, то згадав про присягу, яку дав раніше.
Тому я надихнув себе і сміливо й старанно просувався далі вперед у моїй практиці, не відпочивав ні вдень, ні вночі. Я поступово став досягати все більшого успіху, і так минуло ще три роки.
Хоча я споживав лише один кхал (13 кг) обсмаженого ячмінного борошна на рік, поступово за кілька років його запас вичерпався. Зрештою, у мене не залишилося жодної їжі, і я бачив, що якщо так триватиме, то я помру з голоду. Я думав, що мирські люди прагнуть невтомно до грошей, маючи таке дороге людське тіло. Вони радіють незначним вигодам і дратуються через дрібні втрати. Як їх шкода! Навіть якби хтось мав усе золото у трьох тисячах світів, це не можна було б порівняти з досягненням стану Будди. Тож чи повинен я вийти і випросити трохи їжі, щоб продовжувати своє життя? Потім я згадав про дану раніше присягу. Чи маю я зійти з гори, чи ні? Подумавши над цим, я усвідомив, що я зараз хочу вийти з печери не заради відпочинку і що я маю вчинити саме так. Щоб отримати їжу для продовження практики Дхарми, я вийшов з Дракар Тасо.
Переді мною постало відкрите поле, де я міг добре бачити на далекій відстані. Тіло гріло тепле проміння сонця, тік прозорий струмок, все навколо покривала соковита трава й зелена кропива. Побачивши це, я дуже зрадів і подумав: «Тепер я зможу вижити, якщо їстиму кропиву, і мені не треба вже спускатися з гори за їжею». З цього часу, харчуючись кропивою, я вів мізерне життя й продовжував своє самовдосконалення.
За довгий час весь мій одяг зносився, від нього нічого не залишилося. Оскільки я їв одну кропиву, то став худим, а моє волосся і потові пори стали зеленими.
Думаючи про лист від Майстра, я поклав його на маківку і почував себе дуже щасливим. Хоча мені не було чого їсти, я відчував щастя і впевненість так, ніби щойно поїв вишуканої їжі. Було затишно, я був дуже задоволений. Я думав про те, щоб відкрити конверт і прочитати листа. Але мені дали знак, що ще не час, тому я поки що не відкривав його. Так минув іще рік.
Одного разу група мисливців із собаками проходила повз мою скелю. Вони не вполювали жодної здобичі, але виявили вхід до печери. Побачивши мене, вони злякалися й скрикнули: «Ти людина чи дух?»
Я відповів: «Я людина. Я займаюся вдосконаленням».
«Як ти дійшов до такого? Чому ти весь зелений?» — запитав один із них.
«Я їв кропиву довгий час і тому став таким», — відповів я.
«Де твоя їжа, яку ти використовуєш, щоб займатися самовдосконаленням? Позич її нам, і ми заплатимо тобі грошима в майбутньому. Якщо ти не поділишся з нами їжею, ми тебе вб'ємо!» — злісно погрожували вони, обшукуючи всю печеру.
«Окрім кропиви, у мене нічого немає. А якби й було, я б нічого не ховав, бо знаю, що люди дають їжу практикувальникам як підношення і, звісно, не крадуть у них їжу», — сказав я.
Один із мисливців запитав: «Що хорошого буде, якщо дати підношення тому, хто вдосконалюється?»
Я відповів: «Ви отримаєте благословення, якщо даватимете їжу вдосконалювальникам».
Він лише засміявся і сказав: «Ну добре. Чудово! Я підійду і дам тобі підношення! Він підняв мене з мого сидіння й кинув додолу. Потім знову підняв і кинув. Моє худорляве слабке тіло, звичайно, не могло винести такого підіймання і кидання — було дуже боляче. Хоча вони таким чином принижували мене, в моєму серці з'явилося милосердя до них. Я відчув, що вони дуже жалюгідні, й не міг стримати сліз.
Один з мисливців сидів осторонь, не лаявся і не брав участі в насильстві наді мною. Він сказав: «Гей ви! Залиште його. Він дійсно практикувальник-аскет. А якщо це й не так, то, ображаючи таку виснажену людину, ви не станете героями. Не з його вини наші шлунки порожні. Не будьте ж такі безрозсудні!» І тоді він сказав мені: «Йогу, я щиро поважаю тебе й не чіпатиму тебе. Прошу, захисти мене й дай мені благословення!» Мисливець, який ображав мене, сказав: «Я вже дав тобі підношення — і зверху, і знизу. Дай і мені благословення!» Він посміявся й вийшов із печери.
Я не насилав на них заклинань. Можливо, це стало покаранням від трьох коштовностей буддизму (Будди, Дхарми та чернечих приписів) або покаранням за попередні його злі вчинки, але я чув, що суддя незабаром засудив цього мисливця до страти. Усі мисливці були тяжко покарані, за винятком того, що просив не ображати мене.
Якщо вас цікавить, що було далі, прочитайте частину 9.
Всі матеріали, опубліковані на цьому веб-сайті, захищено авторським правом Minghui.org.
Категорія: Традиційна культура
