Поїздка до Пекіна з метою підтвердити Дафа

(Minghui.org) Я почала практикувати Фалунь Дафа (Фалуньгун) на початку 1999 року. Таким чином, коли компартія Китаю розпочала переслідування практикувальників Фалунь Дафа в липні 1999 року, я була досить новою послідовницею.

Я хочу поділитися своїм досвідом кількох поїздок до Пекіна для захисту Дафа після початку переслідування.

«Це найкраще, що я зробила у своєму житті»

20 липня 1999 року компартія розпочала переслідування практикувальників Фалунь Дафа. Дізнавшись про це, я та кілька інших послідовників купили квитки на літак до Пекіна. Після того, як ми піднялися на борт і зайняли свої місця, у літак зайшли кілька людей, зокрема поліціянт. Він попросив мене пред'явити посвідчення особи й після перевірки пішов, чемно попрощавшись.

Раптом у моїй голові виникла така думка: «Це найкраще, що я зробила у своєму житті!». Після цього літак одразу ж злетів.

Пізніше я дізналася, що вони стежили за іншою практикувальницею, ім'я якої було схоже на моє, тому хотіли перевірити, чи вона це.

У Пекіні всюди була пропаганда, брехня, що обмовляє практикувальників Фалуньгун. Ми були схвильовані й не знали, що робити. Кілька днів ми безцільно тинялися вулицями Пекіна.

Якось у районі Цяньмень нам усміхнулася молода пара. Ми поспілкувалися з ними й дізналися, що це місцеві практикувальники, які живуть у Пекіні. Вони шукали товаришів по вдосконаленню, які приїхали з інших районів, щоб їм допомогти. Ми були такі щасливі зустрітися з ними та вдячні Вчителю Лі [засновнику Фалунь Дафа] за таку турботу про нас! Ми пішли до будинку молодої пари. Там уже зібралися практикувальники з різних регіонів. Ми почувалися, як велика родина.

Опівночі приїхали родичі молодої пари, які не були практикувальниками Дафа. Вони лаяли нас і вимагали піти. Як чемні та добрі люди ми розуміли, що нам краще так і зробити. Вранці наступного дня ми попрощалися один з одним і невеликими групами попрямували на площу Тяньаньмень. Ми хотіли вийти на захист Дафа!

Моя група прибула до Державного бюро скарг і звернень громадян у Пекіні. Під деревами було розставлено багато столів, як це зазвичай робиться на прийомах. Багато практикувальників з усієї країни сиділи за столами та заповнювали реєстраційні форми. Жвава сцена чимось нагадувала ринок праці. Ми підійшли до столу та заповнили реєстраційні форми. Близько полудня нас вивели у відкрите поле. Там уже було щонайменше кілька сотень практикувальників Дафа. Нам не дозволяли розмовляти, кудись відходити й навіть користуватися туалетом. Було дуже спекотно. Деяких практикувальників забрали співробітники з пекінських офісів їхніх регіонів. Тим часом постійно прибували нові практикувальники.

Увечері прийшов співробітник пекінського офісу моєї провінції. Він відвіз мою групу до їхнього офісу в Пекіні. Директор офісу був злий на нас, але не виявляв агресії. Деяким співробітникам було цікаво дізнатися про Дафа, вони просили нас розповісти більше подробиць.

Наступного дня генеральний директор та директор мого офісу вилетіли до Пекіна і забрали мене додому. Перш ніж вирушити додому, мені довелося прийти до місцевої поліційної дільниці.

Моя друга поїздка до Пекіна

Влітку 2000 року я прочитала уривок із «Чжуань Фалунь»:

«Війна є станом, викликаним великими змінами цілих небесних знамень. Ти ж усього-на-всього один з елементів того стану. Якби під час змін небесних знамень унизу ніхто нічого не робив, то це все-таки не змогло б викликати в суспільстві звичайних людей такий стан, а отже, це вже не називалося б змінами небесних знамень» («Чжуань Фалунь», лекція сьома).

Як частка Дафа, я усвідомлювала, як маю діяти. Тож вирішила знову поїхати до Пекіна.

Одягнена в просту картату сорочку з короткими рукавами та джинси, я сіла на ранковий рейс до Пекіна з невеликим наплічником за спиною. Я відвідала молоду пару практикувальників із Пекіна, з якими познайомилася під час мого останнього візиту сюди. Я залишила їм свій рюкзак та посвідчення особи. Після обіду, взявши із собою лише паперовий пакет, я вирушила на площу Тяньаньмень.

Попри те, що день був сонячним на площі Тяньаньмень було небагато людей. Я не бачила там інших практикувальників. Біля мармурового мосту Цзіньшуй я побачила кількох іноземних туристів. Я поклала паперовий пакет на землю, злегка заплющила очі та почала виконувати другу вправу Фалунь Дафа — «Охоплення колеса над головою».

Невдовзі я відчула, як хтось тягне мене за руку. Я розплющила очі й побачила перед собою молодого поліціянта. Він ввічливо спитав мене, звідки я та де працюю. Я сказала: «Я не можу вам сказати». [Примітка: через політику переслідування компартією, практикувальники Фалунь Дафа часто не розкривають свої імена, щоб захистити членів сім'ї, друзів та колег від наслідків із боку влади]. Він запитав мене, чому я тут. Я сказала, що прийшла апелювати на захист Фалунь Дафа: «Учитель Лі наставляє практикувальників бути добрими людьми, а уряд неправильно ставиться до практикувальників Дафа». Далі він запитав: «Ви хочете, щоб вас затримали, чи хочете піти додому?» Я відповіла, що хочу повернутись додому. Поліціянт сказав: «Ви можете відвідати Пекін іншим часом, але не приїжджайте сюди з такою метою». Потім він попросив мене сісти до поліційної машини.

Небо стало похмурим. Машина поліціянтів кружляла площею Тяньаньмень. Я була спокійна. У свідомості була порожнеча, я зовсім не думала про арешт. Тоді я ще не знала, що мені слід звернутися за допомогою до Вчителя, але вірила, що Вчитель все одно захистить мене й допоможе. Поліціянти зупинили машину на автобусній зупинці, висадили мене та поїхали геть.

Я поїхала автобусом на зустріч із молодою парою з Пекіна. Щойно під'їхав автобус, полив сильний дощ. Приблизно за годину, коли я вийшла з автобуса, дощ миттєво припинився. Небо стало ясним та чистим, а повітря свіжим.

Розгорнути плакат на площі Тяньаньмень

Після моїх поїздок до Пекіна з апеляцією на захист Дафа мене часто переслідувала місцева поліція — вдома та на роботі. Наприкінці 2000 року броньовані двері моєї квартири раптово перестали відкриватися. Я зрозуміла це як знак, що зло ось-ось нападе. Я швидко зібрала речі та втретє вирушила до Пекіна разом із двома місцевими практикувальниками.

Як послідовники Дафа, які перебували в списку під наглядом влади, ми не могли купити квитки на літак або потяг до Пекіна, тому вирішили їхати автобусом далекого прямування. Ми доїхали до невеликого міста та оселилися в готелі. Наступного ранку ми купили квитки на потяг до міста Тяньцзінь (у потягах до Пекіна контроль безпеки був суворішим). На той час ще не було електронних версій книг Дафа, тому я взяла із собою кілька надрукованих лекцій Вчителя.

Ми втрьох без перешкод прибули до Тяньцзіна. Літня практикувальниця, яку я називала тіткою, залишилася у Тяньцзіні зі своєю дочкою. Тієї ночі я та ще одна практикувальниця Лін (псевдонім), поїхали на таксі до Пекіна. Водій розповів нам, що дорогою до Пекіна було багато поліціянтів, які зупиняли машини, щоб перевірити чи є серед пасажирів практикувальники Фалунь Дафа. Завдяки захисту Вчителя ми безнапасно прибули до Пекіна.

Друг із Пекіна, який не був практикувальником, надав нам мебльовану квартиру в районі Сяогуань. Коли до нас приєдналася тітка, хазяїн квартири чомусь не дозволив їй залишитись. Тому ми зняли для тітки кімнату в окремому будинку. У кімнаті не було обігріву, тому тітці доводилося користуватися старою вугільною піччю, щоб зігрітися. Зима в Пекіні була холодною та туманною. Багато практикувальників, які поїхали до Пекіна захищати Фа, жили в поганих умовах.

Ми з Лін залишилися у квартирі де і провели більшу частину днів, вивчаючи Фа. Хоча ми поїхали до Пекіна, щоб виступити на захист Дафа, почуття страху завадило нам зробити це. Через два тижні опалення у квартирі стало зовсім слабким, і ми вирушили до місцевого торгового центру, купили там зимові пальта та дещо з продуктів: порубану баранину та моркву. Лін приготувала велику каструлю тушкованого м'яса, і ми зігрівалися теплою їжею.

Наступного дня у квартирі не лише перестало працювати опалення, а й зламався унітаз. Ми зрозуміли, що це натяк на те, що нам не слід залишатися вдома. У цей час із нами зв'язався практикувальник Чен (псевдонім) і попросив нас негайно йти на площу Тяньаньмень. Там практикувальники планували розгорнути величезний плакат, довжиною понад 90 метрів. Я запам'ятала, що це було 29 грудня 2000 року.

Ми з Лін одягнули нові зимові пальта. Коли ми зустрілися з Ченом, то довідалися, що розгорнути величезний банер неможливо. Натомість Чен дав нам плакат довжиною близько двох метрів, який могли тримати двоє людей.

Я зрозуміла, що все, що відбувається, безпосередньо пов'язане з моїми думками. Коли потяг уже наближався до Тяньцзіня, я подумала: «Останні два рази, коли я їздила до Пекіна, то ходила до Центру звернень громадян та виконувала вправи на площі Тяньаньмень. Що я буду робити цього разу? Я хотіла б тримати плакат». Як тільки я згадала про цю думку, одразу представився такий шанс. Розмір плаката, як і слова на ньому, були ідеальними! Вчитель усе знає та все планує для нас!

Ми склали плакат, і я поклала його до кишені. Лін опустила руку мені до кишені. Це виглядало так, ніби ми тримаємось за руки, щоб зігрітися. Насправді кожна з нас тримала куточок плаката, щоб ми могли його швидко розкрити. Те, що сталося пізніше, довело, що це була гарна ідея. Ми разом пройшли через підземний перехід, де було менше поліціянтів, і так тримаючись одна за одну, подолали весь шлях до площі Тяньаньмень.

На площу ми прийшли після полудня, близько 12:40, і відразу побачили шеренгу міцних чоловіків, що стоять приблизно за метр один від одного. Усі вони були високого зросту — понад 175 см, стояли, заклавши руки за спину. Виглядали вони жорстокими та злісними. Зрозуміло, що на площі щось сталося.

На площі Тяньаньмень дув вітер, небо було похмурим, а ситуація напруженою. Співучні, які розгорнули плакат завдовжки більше ніж 90 метрів, уже давно зникли з поля зору. Декілька продавців, що продають маленькі червоні прапорці, тремтіли від холоду і тупотіли ногами, щоб зігрітися. Площа була майже порожньою. Поліціантів у формі не було видно. Навколо нас було до 20 людей. Я не знаю, чи це були туристи, поліціянти в цивільному чи товариші по вдосконаленню. Я побачила, що серед них була тітонька та Чен.

Я вірила, що Вчитель дарував мені силу та сміливість. У мене не було страху і різних сторонніх думок. Я продовжувала дивитися на годинник і відчувала, що більше не можу чекати. Ми повинні вийти до першої години дня і розгорнути наш плакат.

За кілька хвилин до 13:00 ми з Лін швидко розійшлися в різні боки, кожна тримала свій кінчик плаката. Розгорнувши плакат, ми побігли. І все навколо відразу почало рухатися. Здавалося, що нізвідки з'явилися практикувальники: одні тримали транспаранти, інші кричали «Фалунь Дафа несе добро!» Поліціянти у формі та у цивільному погналися за практикувальниками.

Лін не змогла втримати плакат на бігу, тож ми розділилися. Я бігла щосили, тримаючи плакат у правій руці. «Фалунь Дафа несе добро» — я чула тільки власний голос та тріпотіння плаката. У мене було відчуття, ніби я потрапила до іншого простору. Я довго бігла, не втомлюючись, доки мене не збив поліціянт. Удар був дуже сильний, достатній для того, щоб покалічити, або навіть вбити людину, яка біжить дуже швидко. Проте мені зовсім не було боляче. Я знала, що це Майстер захистив мене.

Але після падіння я знепритомніла. Наступна сцена, яку я пам'ятаю — це що я в поліційній машині. Виглянувши у вікно, я з подивом виявила, що картина повністю змінилася — яскраво світило сонце. З небуття з'явилися поліційні машини, група поліціянтів, практикувальники та натовп роззяв. А всі міцні чоловіки, здавалося, «випарувалися». Потім я згадала, що у мене в кишені було кілька наклейок з інформацією про Дафа. Я хотіла кинути їх у натовп роззяв, але поліціянти побачили це й зупинили мене.

Ченя посадили до поліційної машини. Він був дуже молодий, років 20 на вигляд. Його голова була в крові. Побачивши, що поліціянти хочуть його побити, я закричала: «Припиніть бити добрих людей!»

У машині було ще кілька практикувальників. Але серед них не було ні Лінь, ні тітоньки.

Нас відвезли до поліційної дільниці біля площі Тяньаньмень. На задньому дворі дільниці, за червоною цегляною стіною заввишки 3,5 метри, було вже понад 100 затриманих практикувальників. Ми хором промовляли:

«За життя нічого не проси,

Настане смерть — ні про що не жалкуй;

Відкинь цілком нечисті мрії,

І в Будду вдосконалюватись не буде важко»

(«Небуття», Хун Їнь).

Ми знову і знову повторювали вірш Учителя. Чим більше ми промовляли його вголос, тим голосніше та в унісон звучали наші голоси, і тим рішучішими ми ставали.

Я була зворушена непохитними праведними думками, які проявляли ці практикувальники. Це була непорушна сила! Звуки Фа луною віддавалися у високих стінах поліційної дільниці. Наше милосердя розтопило зло. Поліціянти слухали мовчки, ніхто з них не наважився зупинити практикувальників.

Загалом за півдня сюди доставили дуже багато послідовників Дафа. Упродовж деякого часу безліч практикувальників вирушили на площу Тяньаньмень, щоб захистити Фа.

Вдень практикувальників посадили до автобуса. Він був переповнений. Ми й далі читати Хун Їнь. Автобус зробив кілька зупинок у різних відділеннях поліції. На кожній зупинці виводили невелику групу практикувальників. Наприкінці поїздки нас із сімома іншими практикувальниками, відвезли до поліційної дільниці, яка була далеко від площі Тяньаньмень. Нам пощастило зустріти групу поліціянтів, які до нас зустрічалися з багатьма практикувальниками. Вони вже знали правду про Фалунь Дафа. Особливо очільник поліційної дільниці, який був дуже добрим до нас.

Ми залишаємо поліційну дільницю

Нас замкнули у великій порожній кімнаті, схожій на довгий бункер чи слідчий ізолятор. Разом із товаришами по вдосконаленню ми коротко обговорили нашу ситуацію. Ми вирішили, що не співпрацюватимемо зі злом і не розкриватимемо жодної особистої інформації. Настав час вечері, але ніхто з нас навіть не обідав. Поліціянти принесли якісь коробки з їжею, але ми їх не торкнулися.

Пізніше увійшов поліціянт: «Вам, учням Дафа, треба поїсти!» То був начальник поліційної дільниці. Він виглядав добрим, дбайливим та зовсім не ставився до нас як до ув'язнених. Ми вирішили поїсти. У коробках із їжею виявилася смажена локшина. Ми хотіли заплатити за їжу, але поліціянти відмовилися брати наші гроші.

Мене двічі незаконно допитували. Перший допит проводив досить хитрий поліціянт. Він попросив назвати моє ім'я, вік, місце роботи та адресу проживання, але почув від мене: «Я не відповідатиму на ці запитання. Якщо я розкрию особисту інформацію, мене відвезуть до мого рідного міста і примусово помістять до трудового табору!» Посвідчення особи в мене із собою не було, тому їм не вдалося отримати потрібну інформацію.

Вдруге мене допитував літній поліціянт, і я дала йому таку ж відповідь. Інші поліціянти, які перебували в кімнаті, почали висувати припущення. Дехто вважав, що мені 18 років і що, судячи з акценту, я родом із передмістя Пекіна. Я посміялася про себе. Вісімнадцять?! Я працюю вже багато років! У молодості я справді багато років прожила в Пекіні, тому вивчила пекінський діалект. І в мене багато друзів та однокласників у Пекіні. Практикувальники — не звичайні люди, тому не дивно, що поліція нічого не могла вгадати.

Старший поліціянт сказав: «Якщо ти не будеш говорити, то ми побачимося з тобою років через 8 або 10». Він мав на увазі, що мене ув'язнять на такий термін. Але це зовсім не зачепило мене. У той час я не мала високого рівня розуміння Фа. Однак моє серце було чистим та твердим. Коли я приїхала до Пекіна, то зовсім не думала про те, чи повернуся я додому, чи ні. За кілька днів до цих подій я активно вивчала Закон, що зміцнило мої праведні думки.

Згадуючи про це зараз, я розумію, що тоді я мала сильну пристрасть. Я думала, що Виправлення Законом скоро закінчиться, що я не зможу завершити своє вдосконалення, якщо не вийду захищати Фа.

Того вечора начальник центру ув'язнення працював у нічну зміну і запросив мене на розмову. Ми багато говорили, майже про все, включно про їжу та хобі. Він був відвертим і чесним та не збирався змушувати мене повідомляти якусь інформацію. Звичайно, я також говорила про Дафа. Він дістав зі скриньки книгу «Чжуань Фалунь» і сказав: «Подивіться, я маю тут примірник вашої Книги». Я запитала, чи може він позичити мені, але він відмовив.

Сидячи на протилежному боці столу, він, понизивши голос, сказав: «На мою думку, політика Цзян Цземіня щодо Фалуньгун може лише посилити ситуацію… Усе це неправильно». Я була рада чути, що він позитивно ставиться до Дафа, розуміючи, що він вибрав для себе світле майбутнє.

Більшість затриманих там практикувальників були вихідцями із сільської місцевості, їм було від 50 до 60 років. Ми мало розмовляли, бо кожен говорив на своєму діалекті, тому ми не дуже добре розуміли один одного.

Охоронці не забороняли нам виконувати вправи

Увечері в літньої практикувальниці виявилися симптоми хвороби й невдовзі її відпустили додому. Наступного дня в іншого практикувальника трапилося те саме, і його теж звільнили. Схоже, начальник центру ув'язнення був готовий звільнити практикувальників, як тільки для цього з'являлася якась причина.

Весь час, поки я була тут, поліціянти ставилися до практикувальників по-доброму. Я також не чула, щоб вони говорили щось погане про Дафа. Думаю, що той начальник, який знав, що Дафа несе добро, відіграв тут свою роль. Крім того, було схоже, що послідовники Дафа, які перебували тут, виконали гарно роботу з роз'яснення правди поліції.

Зрештою, тут залишилося лише кілька практикувальників. Ніхто з нас не мав із собою посвідчень особистості, а ми не розкривали особисту інформацію. У той час ми не знали про небезпеку, що нас можуть забрати для вирізання органів, якщо ми відмовимося назвати свої імена та прізвища. Ми просто чекали.

Начальник викликав нас до свого кабінету. Там було кілька поліціянтів. Він сказав: «Центр ув'язнення переповнений. Ви вільні, повертайтеся додому якнайшвидше».

Так практикувальники, що залишилися, з гідністю вийшли за ворота поліційної дільниці. Ми поспішно попрощалися, не обмінявшись жодними контактами. Зараз я невиразно пам'ятаю їхні обличчя. Дорогі товариші по вдосконаленню, як ви живете зараз? Після звільнення того дня ви знову вирушили на площу Тяньаньмень?

Я повернулася до орендованої квартири. Тушковане м'ясо ягняти, приготовлене Лінь, все ще стояло на столі, але самої її не було вдома. Я плакала на самоті і їла тушковане м'ясо.

Пізніше я знайшла групу молодих послідовників, які орендували старі будинки поблизу університету Цінхуа. Ці будинки були дуже маленькі — завдовжки менше ніж 10 метрів. У них не було опалення, ванних кімнат та кухонь. Практикувальники жили там протягом тривалого часу.

Чень так і не повернувся

Я перерахувала свої кошти, відклала частину з них на дорогу, а залишок у 6 000 юанів віддала молодим практикувальникам. Ми побажали один одному успіху. Після цього я поїхала додому.

За моїми спогадами третя поїздка до Пекіна була сповнена небезпек. На той час мені не вистачало сміливості. Без допомоги та захисту Вчителя така практикувальниця, як я, наповнена кармою та людськими пристрастями, не змогла б впоратися із цим.

Пережити важкі роки

Я щиро вдячна тим, хто допомагав мені в ті важкі часи. Найкращий спосіб віддячити їм — це розкрити їм правду про Дафа та допомогти вийти з компартії та її молодіжних організацій.

У компанії, де я працювала, генеральним директором був чоловік похилого віку, елегантний і люб'язний. Він добре мене знав. Коли я вперше приїхала до Пекіна, щоб виступити на захист Дафа, йому зателефонували й попросили особисто приїхати до Пекіна, щоб забрати мене додому. Він приїхав за мною. Під час поїздки та після повернення він ніколи не звинувачував мене й не просив відмовитися від моєї віри. Також не завдавав мені неприємностей на роботі. Коли поліція продовжувала мене переслідувати, моє керівництво не співпрацювало з поліцією.

Багато років тому я спілкувалася із дружиною генерального директора. Я розповіла їй правду про Дафа, і вона вийшла із компартії. А ще за кілька років мені нарешті вдалося допомогти й генеральному директору вийти із компартії. Зі сльозами на очах я подякувала йому за добре ставлення до практикувальників Дафа. Він сказав від щирого серця: «Уряд робить велику помилку, переслідуючи практикувальників Фалуньгун».

Коли він побачив брошуру з роз'ясненням правди, яку я йому дала, він вигукнув: «Це чудово!» Він і його дружина мали витончений смак і після виходу на пенсію часто подорожували за кордон. Іноді я відвідувала їх та запрошувала на вечерю.

Заступником генерального директора був мій колишній начальник. Після того, як він одержав підвищення, ми рідко зустрічалися. Нині він уже давно на пенсії. Два роки тому я запросила його з дружиною на вечерю, щоб роз'яснити їм правду. Хоча він був політичним діячем, я була здивована, дізнавшись, що він вірить у буддизм. Його дружина розповіла, що він таємно захищав багатьох під час різних політичних рухів компартії.

Він розповів, що коли поліціянти прийшли на роботу, щоб заарештувати мене, вони спочатку розмовляли з ним. Він тоді сказав їм: «Я дуже добре знаю цю жінку. Вона не така, як ви кажете. Ви не повинні з нею так поводитися!» Я була зворушена. Бувши простою людиною, він наважився виступити на захист практикувальників Дафа в той час, коли зло було настільки лютим! За всі ці роки він жодного разу не розкрив мою особисту інформацію поліції. Він і його дружина добре знали правду про Дафа, у них не було жодних перешкод, щоб не вийти з компартії.

Коли я дала їм амулет Дафа з роз'ясненням правду, його дружина була така щаслива, ніби вона щойно знайшла скарб. Я була зворушена і зрозуміла, що всі люди у світі шукають правду. Я мало не пропустила шанс порятунку для такої дорогої людини через свої лінощі. Скільки ще життів чекають, щоб учні Дафа врятували їх?

Ці дві пари: генеральний директор, заступник генерального директора та їхні дружини вже досягли похилого віку. Проте вони відрізнялися від своїх однолітків міцним здоров'ям. Їхнє життя радісне, діти успішні, а сім'ї щасливі. Вони є прикладом того, як люди отримують благословення за добре ставлення до практикувальників Дафа.

Друг, який надав мені свою квартиру в Сяогуані, є начальником відділу поліції в Пекіні. Він уже вийшов із лав компартії. Через пандемію мій план з глибокого роз'яснення правди йому та його дружині було відкладено. Я почала шукати інші способи. Насправді я зустрічалася з ними лише два чи три рази. Ми не стали близькими друзями, але встигли потоваришувати. Того року я зателефонувала йому, і він запропонував мені зупинитись у нього, доки я буду в Пекіні. Звісно, я знала, що це було заплановано Вчителем.

Щодо начальника поліційної дільниці, то я зустрілася з ним ще раз у Пекіні приблизно 10 років тому. На цей раз я розповіла йому про себе. Ми потоваришували та обмінялися номерами телефонів. На жаль, я випадково загубила його номер. Шість років тому я знову згадала про нього і відчула, що маю його врятувати, тому що в нього було хороше ставлення до практикувальників Дафа. Після кількох спроб я змогла його розшукати. Щороку (окрім періоду пандемії) я надсилала йому новорічні подарунки.

Якось я зателефонувала йому, використовуючи анонімну телефонну картку, та порадила вийти з компартії. Він, не замислюючись, погодився. Я відчула таке полегшення, що не змогла стримати сліз: «Від імені практикувальників Фалунь Дафа, яких ви захищали, я дякую вам! Чи знаєте ви, що багато практикувальників Фалунь Дафа, які не розкривали свою особистість, зникли, і багатьох з них ще живими відправили на вирізання органів?» Він мовчав, але, звичайно, все це знав. Я сказала: «Ви зробили таку добру справу!» Він попросив мене більше не надсилати йому подарунки, але я відповіла, що вони від імені тих практикувальників Дафа.

Він справді був благословенний за добре ставлення до послідовників Дафа. Його підвищили по службі, а пізніше перевели з поліції до урядового відомства, де він був не так завантажений роботою та був дуже задоволений. Ми й зараз продовжуємо підтримувати зв'язок під час свят.

Згадуючи ці незабутні враження від поїздки до Пекіна на захист Дафа, я ні про що не шкодую. Коли на Фалунь Дафа і нашого великого Вчителя звели наклеп, незлічені учні Дафа не пошкодували своїх життів, щоб виконати священні присяги, які вони підписали з Учителем перед тим, як прийти в цей світ.

Цією статтею я хотіла б віддати належне тим товаришам по вдосконаленню, які втратили свободу або навіть життя під час переслідування.