Традиційний китайський живопис підтримує мораль та очищує душу

(Minghui.org) Традиційний китайський живопис (гохуа) має давню історію та прекрасні традиції. У світовому мистецтві він займає свою унікальну нішу, граючи важливу роль у підтримці моральності людей.

У китайському живописі є три основні теми: персонажі чи жанровий живопис; краєвиди; квіти та птахи. У гохуа застосовуються такі техніки малювання, як «тонка кисть» (гунбі), «живопис ідей» (се-і) та поєднання цих двох технік. Інструментами слугують спеціально виготовлені пензлі, туш, папір та кам'яна тушечниця (інструмент, що використовується в далекосхідній каліграфії та живописі для змішування туші, або чорнила з водою). В основі формування зображення лежать лінії, а додатковими є кольори.

Живопис має однакове походження з каліграфією. Для вираження думок та почуттів ці два види мистецтва використовують лінії. Живопис тісно взаємодіє з поезією, каліграфією і навіть гравіюванням печаток. Отже, сформувалася якась художня особливість «чотири в одному»: поезія, каліграфія, живопис та різьблений друк. Кажуть навіть, що каліграфія та живопис невіддільні один від одного.

Початок розвитку

Розвиток китайського живопису, подібно до річок Хуанхе та Янцзи, має довгу історію. Згідно з давніми записами, починаючи з періоду Воюючих царств (476 — 221 рр. до н. е.) та до останньої династії Цін (1644 — 1912 рр.) у Китаї було понад 10 тисяч відомих художників. Вони зробили неоціненний внесок у розвиток цього виду національного мистецтва.

На зорі цивілізації, в епоху неоліту стародавні люди використовували три простих кольори — чорний, білий та червоний — і за допомогою грубих ліній зображували різних персонажів та тварин. Сюжети живопису того періоду переважно подавали побут людей й шанування Богів. Це була зародкова стадія китайського живопису.

Значний розвиток мистецтво живопису набуло у період Воюючих царств та наступних двох ханьських династій. Дивлячись на археологічні знахідки, наприклад, такі, як бронзовий глечик з малюнками з провінції Хенань та малюнок на шовку із Чанша, або інші, можна дізнатися, що на той час художники надавали великої уваги емоційному змісту твору.

Бронзовий глечик з малюнками з провінції Хенань

Малюнок на шовку з Чаншу

Вони не просто висловлювали якісь сюжети загалом, чи то природу, світ Богів чи людей, сцени, що зображувалися ними, стали більш деталізованими та наповненими. Хоча вони й використовували прості техніки, картини були вже досить реалістичні та виразні. Отже, лінії, а також легкі кольори згодом стали основними елементами та традиціями китайського живопису. Цей період історії був важливим етапом розвитку цього різновиду мистецтва.

У період Вей-Цзінь (220 — 420 рр. зв. е.), та навіть наступної його епохи Південних і Північних династій (420 — 589 рр.) мистецтво живопису процвітало. Серед відомих художників тих років були Гу Кайчжи, Се Хе, Лу Танвей, Чжан Сеньяо та інші. На той час основними об'єктами живописців були пейзажі, квіти та птахи, а також тварини. Пейзажний живопис на той час відокремився від портретного живопису і став самостійним видом гохуа.

Виникнення теорії живопису

У цей час з'явилося кілька видатних теоретиків живопису, які дуже вплинули на наступні покоління художників.

Один із них, Гу Кайчжи (IV ст. н.е.), висунув дві концепції: «вираження сутності через форму» та «використання уяви для досягнення вишуканої краси». Він зазначав, що в живописі необхідно прагнути до правдоподібності зовнішнього образу, до висловлювання внутрішньої духовної сутності. На думку Гу, жвавість форми має ґрунтуватися на почутті та розумінні художника, а внутрішня складова картини залежить від його світогляду та особистого духовного рівня. «Використання уяви», про яке говорив Гу, означає, що художник сублімує свої власні ідеї та розуміння життя в об'єкти живопису, домагаючись у такий спосіб змішування воєдино почуттів та сцен, речей та явищ, додаючи до них піднесену чарівність. Саме після цього відбувається «досягнення вишуканої краси», коли зовнішня форма просочується думками та почуттями живописця, створюючи тонший і глибший художній образ.

Інший відомий теоретик китайського живопису, а також художник-портретист Се Хе (V ст. н. е.) висунув свої знамениті «шість законів живопису», які описав у книзі «Нотатки про категорії стародавнього живопису». Сформульовані ним шість принципів такі:

1. «Одухотворений ритм живого руху» — необхідність передавати живу сутність того, що зображує художник.

2. «Структурний метод користування пензлем» — уміння рухом пензля передати саму суть зображуваного.

3. «Відповідність зображення реальному образу речей» — необхідність зображати форму предметів такою, якою вона є в реальному житті.

4. «Додавання кольору залежно від категорії» — вміння правильно накладати колір, правильно бачити кольори та його відтінки.

5. «Управління розташуванням [об'єктів]» — необхідність правильної композиції малюнка.

6. «Передача та копіювання» — необхідність суворо дотримуватися стародавніх традицій і канонів живопису.

Це були вже більш систематичні правила китайського живопису, які використовуються й у наш час.

Духовний світ живопису

У той час у Китаї процвітав буддизм. Тому великий розвиток зазнало мистецтво живопису, пов'язане із сюжетами буддистів. Однією зі скарбниць мистецтва того часу, що дійшли до нас, є печера Могао в провінції Ганьсу. Її стіни багато розписані безліччю фресок, виконаних клейовими фарбами різних кольорів.

Печера Могао в провінції Ганьсу

Багато відомих художників того часу також займалися духовним самовдосконаленням. Один з них — Чжан Сеньяо, який практикував даосизм. З ним пов'язана китайська ідіома «намалювавши дракона, домалювати йому зіниці», що означає виділити суть, зробити завершальний мазок. Згідно з легендою, одного разу Чжан намалював на стіні храму кілька драконів, які виглядали як живі, але в них не було очей. Люди, помітивши це, попросили художника домалювати очі. На що він відповів: «Якщо я домалюю їм очі, вони полетять». Ніхто в це не повірив і люди продовжували наполягати, щоб Чжан все ж таки завершив свою картину та намалював очі. Тоді Чжан поставив двом драконам крапки в місці зіниць. Раптом, небо затягнулося темними хмарами, заблищали блискавки, загуркотів грім, і два дракони відокремилися від стіни й полетіли в небо.

Перехід до зрілості та процвітання

Династія Суй (581 — 617 рр.) стала містком переходу в історії гохуа від живопису ранніх династій до більш зрілого мистецтва. Її мальовниче мистецтво використовувалося переважно знаттю для естетичної насолоди та поклоніння Богам. Жанри живопису того періоду включали храмові фрески та картини в сувої. Серед зображуваних об'єктів були в основному пейзажі та різні персонажі. Однією з найбільш знакових робіт на той час є картина «Прогулянка навесні» художника Чжана Цзицяня.

Картина Чжана Цзицяня «Прогулянка навесні»

Отже, розвиток пейзажного живопису на той час практично повністю завершився і став вишуканою майстерністю.

Далі з приходом династії Тан (618 — 907 рр.), розпочався один із найблискучіших періодів китайської цивілізації. Поряд із бурхливим розвитком літератури, поезії, музики, танцю, скульптури та каліграфії, в етап процвітання вступив також і живопис. У цей час картини були розділені в основному на такі жанри, як персонажі, пейзажі, квіти та птахи, духи та Боги, коні, архітектура та інші. Стилів малювання також стало набагато більше, вони стали виразнішими. Велику увагу живописці тієї епохи приділяли сюжетам, які показують суспільно-політичне життя, а в зображенні природи з'явилася манера малювання «темно-зелений пейзаж» і «монохроматичний пейзаж», тобто, пейзаж, написаний тушшю.

Серед найвидатніших художників того періоду були: Янь Лібень, Лі Сисюнь, У Даоцзи, Ван Вей, Цао Ба, Хань Гань та інші. Чимало робіт цих майстрів дійшли до наших днів та вважаються шедеврами китайського живопису.

Частина картини «Володарі древніх династій», художника Янь Лібеня, на якій зображено полководця та імператора Лю Бея

Живопис в епоху династії Тан був тісно пов'язаний із літературою та мистецтвом. Багато танських поетів, таких як Лі Бай, Ду Фу, Гу Куан та Бай Цзюйї написали безліч віршів про живопис. А художник Ван Вей говорив, що «у віршах містяться картини, а в картинах містяться вірші».

Картини наступних за династією Тан епох П'яти династій і Двох династій Сун відрізнялися яскравістю та строкатістю фарб. Пік розвитку гохуа відбувся в епоху династії Сун, що згодом було названо періодом розквіту китайського живопису.

Тоді такі жанри, як персонажі, пейзажі, квіти й птахи поступово розвинулися в самостійні дисципліни живопису. У жанрі квітів та птахів виникли два стилі: насичений колір Хуан Цюаня та блідий колір Сюй Сі. У пейзажному живописі створювалися величні панорамні пейзажі, використовуючи концепцію «пошук чудового до створення реального».

Персонажів на той час уже зображували не лише поверхово, а зосереджувалися на відображенні їхнього внутрішнього світу.

Розквіт живопису під час династії Сун викликав також численні дискусії та дослідження в цій галузі. До наших днів дійшли понад 20 трактатів та творів того періоду, автори яких розглядали такі питання, як виразність, розуміння художниками реального світу, ставлення до спадщини, соціальна роль живопису тощо. Багато конкретних і глибоких ідей, висловлених у цих творах, мають важливе практичне значення і досі.

Виникнення аматорського живопису

Під час наступних династій Юань, Мін та Цін загальна тенденція мистецтва живопису пішла на спад. У цей період виник живопис художників-літераторів, тобто аматорський живопис.

Коли монголи прийшли в Китай і встановили династію Юань, деякі художники, які відмовилися служити завойовникам, використали живопис, щоб висловити свої емоції та свій протест. Тому упродовж деякого періоду часу в живописі була дуже популярна простота і легкість, а не складність та витонченість. Широко поширеними темами в цей час стали пейзажі, які не вимагали надто великої реалістичності та давали змогу легко виражати емоції. Також зображували сливи, орхідеї, бамбук та хризантеми, за допомогою яких можна було легко висловлювати високі та чисті устремління. Живопис став дедалі більше зливатися з літературою, тому надписи та печатки почали розглядатися як невіддільні частини картини.

Більшість художників-пейзажистів династії Юань жили на самоті в горах і лісах, практикували медитацію та займалися різними духовними практиками, переважно даосизмом. Художні твори того періоду спричиняють у людей відчуття запустіння та похмурості, незалежно від того, яка пора року та які саме пейзажі на них зображені — високі гори чи пологі схили. Ці картини повною мірою відображають ставлення їх авторів до життя, їх глибше розуміння природи та чутливість до мистецтва.

Виникнення аматорського живопису змінило ситуацію, що склалася за часів династії Сун, за якої домінував живопис академічного стилю.

Роль китайського живопису у суспільстві

Вважається, що традиційний китайський живопис передали людям Боги. Його чарівні образи, тонкі мазки, колірні гами, глибокі думки, філософія та поезія складають неповторну чарівність. Він прославляє Богів, красу та світло, ганить зло й пороки. Усе це має велику вагу в підтримці моралі суспільства. З китайських картин ми можемо побачити променистий і безмежний світ, відчути милосердя Богів, добро і зло, правду та неправду в людському світі, знайти натхнення та очистити душу.

Упродовж століть усі видатні китайські художники намагалися дослідити глибокий зв'язок між людиною і Богом та зрозуміти справжній сенс життя. Вони висловлювали все це метафорами, алегоріями, символами та іншими прийомами. Отже, пишність китайського живопису виходить не тільки з її художніх прийомів та способів вираження, але також із глибокого життєвого досвіду художників та їхньої духовної сфери.

Майстер Лі Хунчжи, засновник Фалуньгун, сказав: «Образотворче мистецтво є дуже важливим для людства, воно так само як і інші форми культури людства може в суспільстві людей, в уявленнях людини відігравати керівну роль, впливати на естетичні уявлення людей. Поняття краси, правильне поняття краси, що має бути в людей, дуже тісно пов'язано з критеріями моральності людини. Якщо ж людина негарні речі сприймає за гарні, то мораль людства вже нікуди не годиться». (Неофіційний переклад «Лекція Закону на зборах, присвячених обговоренню питань художньої творчості».)